Передчуття Майдану
Акції «Ні капітуляції» стають раз по раз потужнішими, а спроби діалогу влади з їх учасниками не сприяють формуванню обопільної довіри. Чому склалася така ситуація? Яка вірогідність нового Майдану у нових реаліях? Яким він може стати для України?
Зауважу, що «ідеали Майдану» вже випали з публічного дискурсу. До них перестала апелювати більшість представників українського політикуму, але їх пам’ятають чимало громадян, які брали участь у масових протестах. Нова політична реальність, сформована перебігом та результатами президентських та парламентських виборів 2019 року, дозволяє владі не згадувати про багатотисячні виступи та говорити про «проплаченість» учасників нинішніх протестів. Команда Зеленського у більшості своїй далека від Майдану, проте власними діями провокує його повторення. І, до речі, цьому сприяють і численні «герої вчорашніх днів», які повернулися в Україну після зміни влади та дозволяють натякати на можливість реваншу.
Хочу наголосити, що три революції (1990, 2004, 2013 – 2014) за 25 років – це далеко не досягнення держави, навіть в умовах перехідної демократії. Подібна динаміка свідчить про те, що інститути демократії в Україні не працюють належним чином, а високий ступінь захисту бюлетенів для голосування та прозорі урни на виборчих дільницях далеко не гарантували від зловживань на різних рівнях виборчого процесу. Наразі спостерігається помітне ускладнення ситуації через запаморочення від успіхів високорейтингових представників нової влади, які намагаються підтягнути ситуацію в країні під власне бачення суспільно-політичних процесів. Їм, схоже, забули розповісти, що незалежно від результату виборів у цивілізованих країнах зберігають культуру дискусії у парламенті, не змінюють нещодавно обраний склад Центральної виборчої комісії, не вмикають «турборежим» у законодавчому органі.
Критики Петра Порошенка, якого складно назвати ідеальним президентом, свідомо ігнорують очевидне: починаючи з травня 2014 року, в Україні пройшов повний цикл виборів, на яких обрано президента, парламент, місцеві ради, відбулись вибори у кількох сотнях об’єднаних територіальних громад. Результати волевиявлення без особливих нарікань визнані світовою спільнотою. І вибори 2014 – 2015 років заклали основу для президентської та парламентської кампаній 2019 року, які також світ визнав без жодних застережень. Здається, ми самі не усвідомлюємо, що протягом 2014 – 2019 років власним волевиявленням суттєво відсунулися від «русского мира» в бік цивілізованих держав.
Однак творці «нових облич», які неможливо було критикувати через брак політичного досвіду, мають інші цілі та завдання. Їх мета – поступове відновлення економічних контактів з Росією, керівництво якої у такий гібридний спосіб охоче піде на нормалізацію взаємин з Україною. Вітчизняним олігархам складно грати за правилами Заходу, якщо це не футбол. Цей процес триває зараз, поступово, достатньо обережно, щоб не спричинити ланцюгову реакцію Майдану (з українського боку). З російського ж ситуація виглядає іншою: там, навпаки, готові використати зручний момент, щоб розхитати Україну та намагатися довести світові що вона failed state (держава, що не відбулася). Політична кон’юнктура у цих питаннях зараз працює на Росію.
Українське суспільство у 2019 році, як відзначають соціологи, переживає потужний вибух соціального оптимізму. Щоправда, є один нюанс: ситуація нагадує гойдалки. Якщо за президентства Порошенка чимало українців вважали, що держава рухається неправильним шляхом, то нинішня лояльність доброї половини наших співгромадян команді Зеленського виглядає авансом та сподіваннями. Зверніть увагу на зміну інформаційної політики провідних телевізійних каналів, про суттєве згасання антикорупційної активності тих, хто зовсім недавно нещадно критикував владу. Поки що непомітним є «фактор радіатора опалення», адже суттєвого зниження тарифів на житлово-комунальні послуги очікувати не випадає, для цього українська економіка просто не має ресурсів. Власне, чимало ініціатив партії «Слуга народу» спрямовані не проти олігархів, а проти малого та середнього бізнесу, який спроможний створити підвалини економічного зростання країни.
Внаслідок сукупності причин, головними з яких виглядають тривала імітація бурхливої діяльності політичним класом, підміна чисельністю партій їх ідеологічної визначеності, кілька хвиль зачистки бюрократії після президентських виборів, стало відставання України від країн Заходу на 50-70 років у політичному розвитку. З цим ще можна було б змиритися, згадуючи і про інші фактори, якби не існувало 15-20 річного відставання від сусідів по Центральній Європі та тривалого рівняння на Росію як «наше все». В результаті Україну перетворили на щось середнє між полігоном демократичних перетворень та жупелом для неслухняних європейців. Дивуватися спробам зовнішнього управління не варто – вони зумовлені неефективністю дій національної еліти щодо порятунку держави в умовах загрози ззовні. Україна має великий масштаб та спроможність реагувати на численні виклики, тому видається практично ідеальним полем для експериментів.
Залиште будь-які ілюзії, мова йде не про геополітичну благодійність: просто в ЄС та США щонайменше на експертному рівні усвідомили як важкі геополітичні наслідки втрати Україною незалежності, так і загрози соціальної катастрофи у нашій державі, якщо вона опиниться під прямим ударом російських військ. Проте це розуміють і в Росії. Тому ритуальні танці навколо «формули Штайнмаєра» та перспектив врегулювання конфлікту на Донбасі мають на меті спричинити вибух України зсередини, а за сприятливих для Кремля умов – її розпад на кілька незалежних одна від одної частин, які не зможуть за потенціалом конкурувати з РФ. Логіка Путіна у цьому питанні зрозуміла: або він контролюватиме Україну, або ніхто інший.
Будемо відвертими: парламентсько-президентська республіка в Україні існує виключно номінально, мова йде швидше про аматорсько-президентську республіку, у якій високий рівень довіри до президента та його партії сприймається як індульгенція. Цьому сприяє низький рівень політичної культури населення, втрачені у боротьбі за економічне виживання мільйони громадян, неспроможність влади у інформаційній політиці вийти за межі звичного «Вміла готувати та не вміла подавати». Можливий крах команди Зеленського – не панацея, а новий Майдан цілком може стати прелюдією до суттєвих потрясінь для України, адже Росія не змирилася зі значною втратою впливу на нашу країну, і буде намагатися його повернути.
Варто розуміти, що неспроможність влади до діалогу в державі, яка шостий рік веде гібридну війну з небезпечним ворогом, суттєво зменшує кількість варіантів розвитку подій. На жаль, відкидаючи найбільш сприятливі, а не навпаки. Масові протести, які тривають у жовтні – це не революційна ситуація, проте сприятливе для неї середовище, де одного руху може виявитися достатньо для розвитку масштабної кризи. Історія, яку часто звинувачують у тому, що вона нічому не вчить, нагадує, що революційні події в Європі у XVIII – ХХ століттях часто спричиняли інтервенції, де без Росії зазвичай не обходилося. Незалежній Україні, яка живе серед держав з рудиментами імперського мислення, про це варто пам’ятати.
Вісті СООР № 42/2019
