На старт! Увага!.. (Рецензія на роман Костянтина Коверзнєва “Ти не прочитаєш цю книжку”)
Міні-роман Костянтина Коверзнєва “Ти не прочитаєш цю книжку”, звісно, привертає увагу вже на рівні заголовка, який першопочатково можна прийняти лише за вдалий авторський прийом, застосований саме для того, аби цю книжку таки прочитали. Та після прочитання роману відкривається інше значення назви.
Оповідь подано від особи головного героя. Це тридцятип’ятирічний успішний журналіст Данило Хоха. Йдеться про кілька днів із життя Данила. Але завдяки його спогадам значно розширюється панорама подій та образів. Усе розгортається під час відпустки головного героя, яку він проводить у готелі “Кооператор” рідного міста, повідомивши дружині, що поїхав у відрядження. Данило намагається, так би мовити, перезавантажитися, віддатися повному релаксу, провести ці дні з відчуттям цілковитої свободи. Але такий відпочинок ще більше підкреслює ілюзорність свободи. Свідомість, звільнена від звичних повсякденних думок і клопотів, оголює все те, що було, здавалося б, надійно замаскованим, змушує невпинно наближатися до усвідомлення первинних мотивів власних дій, вчинків, а також близьких людей. Поступово такий міцно збитий, впорядкований, зручний для Хохи його світ охоплює хаос і, як результат, втрата смислу існування.
Зрештою, на чому тримається смисл існування головного героя? Основне для нього — це впевненість у тому, що кожен новий день буде забезпечувати його комфортом. А це робота, яка дає можливість успішної професійної реалізації, і жінки, які забезпечують не лише задоволення фізіологічних, чуттєвих потреб, а й відчуття власної потрібності і сили. Це безвідмовна подруга Таміла — колишня балерина, а тепер — секретарка; красуня Софія — студентське кохання Данила, яка при зустрічі в дорослому житті персонажів виявилася проституткою (“розумний удосконалений аґрегат”, за визначенням самого Хохи); Марина — дружина Данила, з якою у них троє дітей, вона уособолює усе тепле, надійне, родинне.
Власне, номер у дешевому готелі “Кооператор” – це модель світу Данила Хохи. Тут усе просто, нічого зайвого, лише те, що потрібне для життя. Крім того, улюблені, важливі і актуальні для героя книги як необхідність інтелектуальної їжі, ноутбук — як зв’язок зі світом. І, знову-таки, жінки. Таміла — та, яка відгукується на перший же поклик спраглого за любощами у своєму відлюдництві самця, у той самий час, вона надійна соратниця у професійній сфері. Софія — це спогади про чоловічу перемогу, постійне живлення впевненості у своїй маскулінності. Марина — те дороге і справжнє, до чого завжди повернешся, той вимір, де тебе завжди чекають, згадка про який додає надійності, спокою, впевненості, це те, що залишиться без змін, на переконання Данила, за будь-яких обставин.
У романі показано типово патріархальні уявлення про комфортний і правильний світ, до руйнування якого логічно і поступово підводить читача Костянтин Коверзнєв. Як виявляється, цей світ у такому вигляді тримається доти, доки дозволяють жінки. Адже лише представниці так званої слабкої статі починають чинити спротив, протестувати, то усі стійки чоловічі уявлення і стереотипи одразу починають розпадатися. Це, зокрема, показано у випадку, коли Софію та двох її колежанок жорстоко, цинічно протягом ночі ґвалтували представники доблесної міліції. Симптоматичний, показовий момент: ті, хто мав би забезпечувати порядок, дотримання закону, відчуття надійності і захищеності людини у соціумі, становлять очевидну небезпеку. Жінки, розуміючи, що їм не вирватися із тенет “захисників правопорядку”, звертаються по допомогу до Данила та його товариша. У результаті вони отримали спокій і матеріальну компенсацію за моральну травму, а їхні рятівники — фізичне задоволення. А Данило — ще й своєрідний абонемент на персональні зустрічі з Софією. Але те, що якийсь час здавалося вигідним для Хохи, зрештою виявляється дозволеним самою Софією, тому що зручним для неї: вона використовує Данила, його знання і зв’язки, аби потрапити у коло політиків. Та якщо крах цих стосунків для Хохи був більш-менш передбачуваним, імовірним, то протест Таміли став надто неочікуваним. Він ніяк не міг передбачити такої кардинальної зміни траєкторії життя цієї жінки. Таміла настільки втомилася відчувати себе просто м’ясом, що готова піти шляхом духовних пошуків аж у Індію, де вона, за її словами, зможе позбутися сексуального рабства, адже вона за супутника свого подальшого життя обирає учителя. І як пояснює Данилові, з “учителями не сплять. Принаймні для мене це якось неприродно”.
Підтримку цих жінок Данило Хоха втрачає у найстрашніший період свого життя — він дізнається, що його дружина має коханця. І навіть, довідавшись, що Марині вже давно все відомо про його таємне життя, він не може прийняти її зради. Справа навіть не в тому, що вона собі таке дозволила, а в тому, що вона несподівано зруйнувала його майже міфологічне уявлення про берегиню родинного вогнища — палеолітичну Венеру з виразними стегнами для тривалого продукування нащадків людських, пасивну первісну матерію, яка все турботливо огортає собою, чекаючи на прояви активності чоловічого первня. Але й у випадку з Мариною, як і з Тамілою та Софією, виявилося, що гра Данила тривала стільки, скільки вони йому підігравали. Тут постає питання: чи це справді патріархальний світ, в якому зручно чоловікам? Напрошується відповідь, що це світ, в якому жінкам зручно, аби переважали такі чоловіки, якими легко маніпулювати, оскільки рівень їхнього сприйняття нижче пояса, на тому ж рівні всі їхні перемоги. Це світовідчуття, яке тяжіє до часів печерного існування, коли людина ще не випросталася на повний зріст. І власне, печеру сприймала як лоно Великої Матері (первісної матерії), де завжди можна знайти прихисток. Данило Хоха на зраду його дружиною реагує саме так, як дитинна первісна людина. Він панікує, втративши свою надійну, затишну печеру. Уся його, здавалося б, переконлива маскулінність зникає. Він іде з дому, чекає якихось рішучих кроків від своєї дружини, “з горя” обкурюється з другом. І в результаті перерізує собі вени, не забувши перед цим зателефонувати Марині.
Фінал твору увиразнює значення назви. Відоме символічне значення книги як життя. “Ти не прочитаєш цю книжку” – ти не прочитаєш це життя, ти не готовий ще пройти це життя. Образ Данила Хохи — це людина, яка тільки стала на старт. Він лише почав переосмислювати своє життя, лише мав би почати розставляти нові орієнтири. Але він надто легко здається, коли усвідомлює, що все, чим він жив раніше, виявилося лише ілюзією. Замість того, аби випростатися на весь зріст і впевнено побігти, він падає від власного несподіваного фальстарту.
2013
На фото: малюнок Еґона Шіле
