Cоромно має бути лише за нашу владу і наші ЗМІ

Не нарікати на наш “не такий” народ треба, а зробити із ситуації правильні висновки. І найголовніший – потрібно зрозуміти, наскільки ми легко піддаємося інформаційним маніпуляціям.

Про це пише в своєму блозі журналістка Наталка Позняк.

Учора й сьогодні стрічка повниться обуренням щодо того, як приймали в Нових Санжарах українців, яких привезли із Китаю на карантин. “Мені ще ніколи не було так соромно”, “Де ж та людяність?”, “Як можна було до такого опуститися?”, “Що ж ми за народ такий?”, “Що про нас люди подумають?”, – це те, що найчастіше можна було зустріти в стрічці.

Насправді, нічого такого не сталося. Люди продемонстрували типову реакцію на типову ситуацію загрози. І, будьмо чесними, у нашій ситуації таку картинку ми побачили б у будь-якому місті і селі, куди привезли б евакуйованих. І в Харкові, і у Львові, і в Тернополі, і в Обухові, і в Гостомелі, де я живу, і де є тублікарня, яку також називали одним із потенційних місць для карантину.

Чому так? Дуже просто. Починаючи з 29 грудня 2019 року усі ЗМІ почали ширити інформацію про загрозу “смертельного коронавірусу”, який з’явився в Китаї. Різні ЗМІ змагалися один з одним, нагнітаючи напругу (бо це ж позначається на читабельності і клікабельності новини), перелічуючи кількість загиблих і умови комендантського режиму, введеного у провінції Ухань, щодня демонструючи лікарів у халатах, більше схожих на космонавтів, та лікарню, зведену за 10 днів для хворих.

До речі, заради цікавості. набрала в Гуглі словосполучення “коронавірус смертельний”. Результат – 28,5 мільйонів. Двадцять вісім з половиною мільйонів повідомлень, де є це словосполучення!!! Чи варто дивуватися, що все це день за днем відкладалося в нашій підсвідомості, формуючи стійке відчуття небезпеки.

І тут – нас раптово “ощасливлюють”: до нас приїдуть українці звідти. Так, це наші співгромадяни. Так, вони пройшли обстеження і їх визнано здоровими. Але, за нормами міжнародного права вони мають побути на карантині в ізоляції 14 днів. Все так. Але у нас у головах уже сформована апокаліптична картинка, де головний меседж сформовано у трьох словах: коронавірус = смертельна небезпека. Ми бачимо лише китайських лікарів у халатах-скафандрах і знаємо, що у нас ми такого не бачили, а значить, його може не бути. А тому – краще перестрахуватися і бути від цього подалі.

Як в ідеалі мав би відбуватися процес? Про повернення українців з Китаю було відомо наперед. Тому наперед варто було б визначити ОДНЕ місце для карантину, бажано – закрите і віддалене від населених пунктів: військова база, мисливське господарство, те ж котеджне містечко із модульних будинків, яке монтується за кілька днів і так само швидко розбирається (практика вже була, коли такі містечка будували для переселенців з Донбасу). Після цього принаймні за тиждень оприлюднити цю інформацію і дати можливість громадським авторитетам (лікарям, активістам, депутатам, Президенту врешті-решт) відвідати це місце, переконати їх, що все передбачено, що ми готові гарантувати повну безпеку.

Паралельно з цим варто було б показати сюжети з інших країн, як там вирішують цю проблему: в Німеччині, Британії тощо. Але наша влада та ЗМІ вчинили з точністю до навпаки: один депутат хвалиться, що “добився в МОЗ гарантії, що до них не повезуть”, інші до останнього не знають, де саджати літак і що робити з людьми, а по всіх каналах розганяється інформація про карантинний круїзний корабель, на якому почалася епідемія.

Так що реакцію людей можна було передбачити. Як і те, що влада врегульовуватиме проблему саме за допомогою “орлів Авакова” (просто інших методів вирішення цієї проблеми наші керманичі просто не знають).

Так що не нарікати на наш “не такий” народ треба, а зробити із ситуації правильні висновки. І найголовніший – потрібно зрозуміти, наскільки ми легко піддаємося інформаційним маніпуляціям. Бо для мене показовою в цій ситуації стала фраза одного з очевидців: “Градус істерії в Нових Санжарах дуже нагадував градус істерії в Слов’янську в 2014 році, коли люди готові були лягти під БТРи, щоб не пустити їх в місто”. І там, і там головною причиною стали інформаційні вкиди і бажання захиститися від уявної небезпеки, в реальності якої їх переконали.

Не думаю, що остання істерика була спеціально підлаштованою, щоб дискредитувати Україну в очах світової громадськості. Швидше за все це – ще один результат некомпетентності нашої влади, яка не готова до жодних серйозних викликів. Так що, бережи нас Боже, від подібного!

До речі, не варто забувати, що ця влада прийшла на хвилі такого ж хайпу та істерії, коли жодні логічні аргументи не могли зламати агресивного “зробимо їх разом” і “хай його посадять!”. Ситуація, як і у випадку із Слов’янськом, кардинально інша, але методи впливу на наші мізки та очікуваний результат – ідентичний.

Це все до того, що коронавірус прийшов – і піде, як пішов від нас свинячий грип та інші жахалки останнього десятиріччя. Можливо, буде щось інше, але і воно піде. А от вибори були і будуть. І дуже хочеться, щоб ми були таки суб’єктами, а не маніпульованими об’єктами цих виборів.

Тому, друзі, бережіть свої мізки й душі. Мені в цій ситуації соромно лише за нашу владу і наші ЗМІ, які спровокували таку ситуацію. А люди… Вони, як казав Воланд, за 2 тисячі років мало змінилися…

Досить соромитися і соромити інших. У цій ситуації міг опинитися кожен із нас. І продовження загального хайпу і зневаги одне до одного – точно не найкращий вихід із ситуації. Як писав Тарас Шевченко, “обіймімся, брати мої, молю вас, благаю”.

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net