Зеленського назвали частиною олігархічної танцпідтримки

Свою рекордну довіру і рекордну підтримку президент Зеленський міг використовувати для демонтажу олігархічної системи. Спираючись на українців, чиїм народним президентом він нібито став. Замість цього він вирішив зіграти у більш звичному для себе амплуа — стати частиною олігархічної танцпідтримки.

Про це пише в своєму блозі екснардеп Сергій Висоцький:

“За кілька місяців до виборів президента тоді ще кандидат Володимир Зеленський записав звернення про те, що стара політична еліта прогнила і лише нові обличчя, які ніколи не брали участі в політиці, зможуть врятувати країну.

«Нові обличчя» стали справжньою мантрою президентської кампанії Зеленського, а потім – і передвиборчою кампанією його партії “Слуга народу”. Список СН ввібрав у себе весільних фотографів, ватників, антикорупційних активістів і випадкових пристосуванців усіх мастей виключно за одним критерієм – неучасті в формальній політиці. Українці активно підтримували партію без будь-яких ідеологічних засад, яка, зате надто характерно зображає одну з наших національних рис — добре влаштуватися.

Коли Володимир Зеленський говорив про свою новизну, він звичайно кривив душею. Володимир Зеленський ніколи не був людиною поза політикою. Якоюсь мірою можна сказати, що нинішній президент імплементований в українську політику багато років. Просто афілійованість ця була своєрідною. Володимир Зеленський завжди був частиною влади. Влади набагато більшої, ніж сума влади прем’єрів і парламентів. Влади олігархів. Працюючи в поті чола на олігархічних телеканалах, таких як “Інтер” і “1+1” Зеленський виконував дуже відповідальне завдання з диригування людськими душами на користь інтересів реальних можновладців.

Мегапопулярне гумористичне шоу “95 квартал” завжди мало прекрасні рейтинги. І вельми широку свободу творчості. До тих меж, поки ця творчість підтримувала і зміцнювала позиції власників каналів у рамках їх домовленості з поточною владною групою. За завданням реальних господарів України “95 квартал” представляв глядачам більш-менш прийнятний субстрат з необхідних маніпуляцій. Автори студії завжди говорили про те, що у них немає ніяких стопів і поворотів. Доти, поки сама траєкторія руху збігалася з тим, яку політичну реальність вибудовували в країні її реальні власники.

Зеленський обвалював рейтинги політиків, які заважали олігархічним інтересам. І м’яко підтримував тих, які ставилися до цих інтересів з розумінням. У його шоу незручний Коломойському Порошенко міг бути представлений як безпорадна людина. Тоді як Янукович, з яким олігархи воліли дружити — таким собі простим сорочкою-парубком з народу.

У моменти протистояння Ющенка з Юлією Тимошенко, на фігурі якої в певні моменти сходився олігархічний консенсус — третій президент України показувався ні на що не здатним пасічником, який безрезультатно протистояв харизматичній очільниці уряду. Якщо в плани окремих олігархічних груп входила підтримка проросійських політсил — студія “95 Квартал” відповідала дискредитацією політики національної пам’яті. Прикладів море.

Не можна сказати, що українська політика, навіть після Революції гідності, була вільна від шлюбу з олігархічними кланами. Однак завжди, і надто в період 2014-2019, це був шлюб за розрахунком.

Пригадую свою розмову 2015 року з одним дуже впливовим політиком, який завжди виступав за інтеграцію з НАТО та ЄС. На мої нарікання щодо того, що в Раді приймаються лобістські закони на користь тих чи інших груп, передусім закони, вигідні Ахметову, він відповів мені приблизно таке: “Ахметов — це третина економіки України. Якщо ти даси мені рецепт як його обійти, все відразу припиниться. А також дай нам пораду як вигравати вибори без телеканалів “.

В одному з романів шотландського письменника Ієна Бенкса (здається це була “Осина фабрика”) була приведена добра метафора суспільства як підвішеної над прірвою групи людей, що рятувалися від падіння лише тим, що кожен утримував іншого за чоловічі причандали: висіти — боляче, відпустити — страшно. Ця метафора добре показувала всю суть взаємодії олігархів і політиків в Україні. Політики в Україні використовували ресурси олігархів для просування свого політичного порядку денного. Олігархічні групи в парламенті підтримували необхідні для держави закони у сфері національної безпеки, зовнішньої політики, або навіть необхідні реформи, отримуючи натомість пільги й державну підтримку для своїх галузей чи підприємств.

Однак в логіці політиків питання держави та її пріоритетів завжди було основним. І якщо для підтримки фінансової стабільності було необхідно націоналізувати “ПриватБанк” або прийняти прогресивний закон про ринок енергетики — на пісню олігархів наступали не без зусиль, але рішуче. Унікальне вікно можливостей, яке відчинилося перед Україною після 2014 – в тому числі вікно можливостей щодо зближення з Заходом внаслідок російської агресії використовувалося максимально. Держава посилилася настільки, що це почало повільно, але заважати олігархічному клубу доїти Україну зі звичною інтенсивністю.

Президентські вибори 2019 стали не полем битви Зеленського з Порошенком, а полем битви олігархів з державою. Зеленський у цій битві виступив просто інструментом олігархічного реваншу. Кандидатура була дібрана ідеально — слабкий, не суб’єктний і недосвідчений у політиці хлопець, що все життя звик відпрацьовувати замовлені на корпоративах номери.

Певний час Зеленському дали погратися в президента. Далі навіть призначити кабінет міністрів, що продовжив курс на зближення із Заходом і був нечутливий до наполегливих прохань Ігоря Валерійовича, Дмитра Васильовича, Ріната Леонідовича та інших шанованих панів. Однак щойно олігархічний клуб зрозумів, що хлопчик і справді уявив себе королем — медовий місяць одразу ж закінчився. Шляхом зливів, компроматів, скандалів, через маніпуляції оточенням Зеленському різко дали зрозуміти, що актора на роль президента дорослі дядьки наймали зовсім не для того, щоб він і справді вирішив що він тут тепер головний.

Безумовно, сам президент продовжує почуватися главою держави, роздуватися від відчуття власної величі, обґрунтовувати заяви різного роду лизоблюдів на службі у справжніх бенефіціарів президентства.

Звісно, поки що Зеленського не викликають на килим перед зборами патриціїв. Ним маніпулюють.
Однак факт залишається фактом – у країні сформовано справжній Кабінет міністрів олігархічного балансу і олігархічного реваншу. Вдруге в історії України олігархи залізли в саме тіло виконавчої влади – тепер у вигляді своїх аватарів власних топ-менеджерів і перевірених господарників другого ешелону команди Януковича, які вже раз встигли довести країну до ручки. І зівсно ж це реванш.

І Антимайдан — у тому сенсі, що від учора Україна знову стала обличчям до минулого, і п’ятою точкою до майбутнього. Це і є капітуляція. Оскільки навіть тези, розіслані депутатам від “Слуги народу” особливо акцентували — ми не приймаємо над собою диктату Заходу. А сам президент у своєму спічі окремо проїхався по представниках західних країн у наглядових радах держкомпаній. Відмінність яких від стану міцних господарників завжди полягала в тому, що вони не давали шановним панам вимивати держпотоки на користь чергової компанії “Роги й копита”. Відтепер ми йдемо іншим шляхом. І шлях цей теж нам зрозумілий — як завжди в історії цей шлях від Заходу на Схід. До Росії, яка завжди готова поділитися з українським олігархатом крихтами з панського столу в обмін на український суверенітет.

Свою рекордну довіру і рекордну підтримку президент Зеленський міг використовувати для демонтажу олігархічної системи. Спираючись на українців, чиїм народним президентом він нібито став. Замість цього він вирішив зіграти у більш звичному для себе амплуа — стати частиною олігархічної танцпідтримки. Не розуміючи, що тим самим власноруч обмежив свою владу. Вибрав долю одноразового президента. Який виконавши своє завдання з чистою совістю може бути відправлений тими ж олігархами у сміттєвий кошик — на звалище історії, в компанію інших тисяч використаних одноразових виробів”.