Гравець збірної з футболу засвідчив низький рівень розвитку

З якогось дива відомий український футболіст, півзахисник “Шахтаря” та збірної України Євген Коноплянка розкритикував процес декомунізації. Бачте, спортсменові не сподобалося перейменування Кіровограда у Кропивницький.

Про це Коноплянка сказав у прямому етері на сторінці “Інстаграму” УАФ, передає “Газета по-українськи”.

Футболіст розповів, що народився у цьому місті, робив там свої перші кроки у футболі.

Зараз чоловік “не може зрозуміти”, чому назву змінили, і наголошує: його рідне місто – таки Кіровоград.

Україна — посттоталітарна держава, яка несе тягар окупації. Це відбивається у нашій культурі, побуті, економіці та політиці. Инакше кажучи, хвороба колишньої колонії “вшита” у наш менталітет, який не дає людям обрати правильний вектор розвитку, через що агресивні сусіди-московити стверджують про українську недодержаву й фіаско державних інституцій. Це стає підставою для гібридних і збройних нападів Кремля на Україну, наслідком яких є загарбання Криму та частини Донбасу.

Людям властиво згадувати приємні моменти та сторонитися прикрих спогадів. Завдяки совєцькій спадщині в Україні поширена т.зв. “історична амнезія” — невимушені пробіли у власній історії щодо геноцидів, на кшталт Голодоморів, Другої світової війни, політичних репресій другої половини ХХ ст. тощо.

Перейменування вулиць, повалення радянських пам’ятників чи лекції з новітньої історії України не знизять тарифи, не покращать якість доріг і не збільшать середню зарплату. Як правило, це були основні тези противників декомунізації — одного з найкращих проєктів України як держави.

Існує певний прошарок українців, які не розуміють декомунізації та нерідко виступають проти неї. На їхній погляд, вона не поліпшить рівень життя, а отже — вона непотрібна.

Філософ-урбаніст Ігор Чорний вважає, що процес декомунізації — це не лише процес зміни назв вулиць та демонтажу пам’ятників сумнівним історичним персоналіям. Процес декомунізації — це також зміна міського простору, наповнення міста новими сенсами.

“Якщо дивитись на українські міста, то після декомунізації вони дійсно наповнюються новими сенсами, насамперед тими, що пов’язані з початком ХХ століття, коли Україна отримала можливість створити власну державність”, – зауважує філософ.

За його словами, внаслідок процесів декомунізації на мапі наприклад Києва з’явились такі топоніми, які ще буквально 4-5 років назад вважались нереальними.

“Вулиця Омеляновича-Павленка, вулиця Алмазова замінили вулиці Суворова та Кутузова. Багато хто не розуміє, до чого тут декомунізація, але якраз суть у тому, що всіх цих російських імперських упирів діставала сталінська влада для того, щоб возвеличить славу “рускага воінства” в роки Другої світової, фактично, це та ж сама радянська пропаганда”, – пояснює філософ.

Також, за його словами змінився наприклад зовнішній вигляд Києва.

“Насамперед це стосується такого явища, як мурал. Взагалі відношення до нього двояке. Бо з одного боку мурали почали використовувати для прикрашення фавел в Бразилії, і доцільно використовувати в нас такий вид мистецтва теж десь у спальних районах, а не в центрі. Але менше з тим, мурали у нас також мають часто декомунізаційний характер — мурал Скоропадського, мурал Петлюри, мурал Героїв Крут, і це лише в Києві, схожі мурали намагались наприклад в Запоріжжі, але це все ж досить радянізований край, там їх сплюндрували, але це теж певна відповідь на декомунізацію”, – розповідає урбаніст.

Також за словами урбаніста у місті почали виникати нові сенси вже сучасної України.

“Багато почало виникати таких-от локальних топосів — насамперед назв вулиць на честь загиблих герої російсько-української війни. Тобто от живе собі хлопець чи дівчина на якісь вулиці, з неї йде на фронт, на жаль там помирає, і жителі вулиці, для вшанування чести цього хлопця чи дівчини називають свою вулицю на його честь. Таким чином у кожному місті витворюється власний культ локальних героїв — це дуже цікаве і правильне явище в формуванні міської пам’яти”, – пояснює Чорний.