В Україні до цих пір убивають за українську мову

Сьогодні злітається нечиста сила на Лису гору. Сьогодні знову на інформаційний й гуманітарний комітет ВР виноситься русскомірний скандальний “законопроєкт” 2362 Бужанського (=голос Москви), аби перешкодити переходу нашої школи на українську мову навчання з 1 вересня. Він та подібні до нього україноненависники, які, на жаль, опинилися у владних структурах, мають нести відповідальність за системні утиски української мови, що чинила Москва (варто згадати також санацію й пацифікацію Польщі, переслідування української мови Румунією на Буковині, Угорщиною — на Закарпатті в період міжвоєнного двадцятиліття та після Другої світової війни на теренах Польщі, Румунії й Угорщини), бо знала і знає, доки народ розмовлятиме українською мовою, він — нездоланний.

Про це пише в своєму блозі письменник, професор Юрій Ковалів.

Він додає, що і досі вбивають за українську мову в Україні (абсурд і жах!), як Артема Мирошниченка, або за відмову переходити на чужу, російську, як Юрія Поправку. І ніхто не поніс кримінальної відповідальности за ці злочини. Мовляв, “какая разніца”? Тож професор нагадує документи ксенофобії – злочинні постанови й укази проти української мови, що за словами О. Потебні, розповсюджували “мерзоту запустіння”.

1622 — наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького.
1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на “кіевскія новыя книги” Петра Могили, Кирила Ставровецького, Симеона Полоцького, Лазара Барановича, Антонія Радзивиловського та інших.
1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.
1729 — наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження
1763 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії
1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.
1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах з переведенням на російську мову навчання.
1847 — розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона творів Т. Шевченка, М. Куліша, М. Костомарова та інших.
1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні.
1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: “жодної окремої малоросійської мови не було, нема і бути не може”.
1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.
1870 — роз’яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути обрусіння”.
1876 — Емський указ Олександра про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.
1881 — заборона викладання народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх “малоросійських” губерніях.
1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську.
1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1911 — постанова VII-го дворянського з’їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Т. Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.
1914, 1916 — кампанії русифікації в Західній Україні під час Першої світової війни; заборона українського слова, освіти, церкви.
1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У “теорії” боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.
1926 — лист Й. Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”, початок переслідування діячів “українізації”
1933 — телеграма Й. Сталіна про припинення “українізації”.
1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”, відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.
1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.
1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві.
1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського “Енеїда”, який сьогодні разом з усією літературою хочуть викинути з шкільної програми розробники проєкту Державного стандарту базової середньої освіти.
1974 — постанова ЦК КПРС “Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік”, де вперше проголошується створення “нової історичної спільноти — радянського народу”, офіційний курс на денаціоналізацію.
1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках” (“Брежнєвський циркуляр”).
1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (“Андроповський указ”).
1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи”.
1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.
1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
1989 — постанова ЦК КПРС про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”.
1990 — ухвалення Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
1994 – ініціатива Л. Кучми надати російській мові статусу державної.
2012 – ухвалення Верховною Радою України шостого скликання сумнозвісного антиукраїнського закону про мови Колєсніченка й Ківалова, підписаний спікером Литвином і Президентом Януковичем.
І це – неповний перелік.

Сьогодні, прикриваючись карантином, спекулюючи на забороні масових протестів, п’ята колона силкується пропхнути деструктивний “законопроєкт” 2362, що є продовженням попередніх репресивних законів. І цим спробам треба покласти край, тому що мова – екзистенційно-онтологічна категорія, що визначає сутність нації, її повноцінний статус як суб’єкта свого буття.