Майор ЗСУ розповів правду про угодовство генералів Зеленського

Цькування, спроба понизити в посаді на п’ять позицій, суворі догани, службові розслідування й відкрита кримінальна справа через допис у фейсбуці із критикою президента – ні, це не новини з Росії чи Білорусі. Це реалії України та її Збройних сил.

“У мене немає до вас жодних емоцій, крім огиди і презирства. Ви захотіли керувати країною в такий критичний час, і провалилися. Я вважаю вас бездарним керівником. Вже зрозуміло, що у вас нічого не вийшло. І не могло вийти. Зеленський, іди у відставку, не тягни за собою ще й країну. Зупинись”, – так написав на особистій сторінці в соцмережі майор ЗСУ, учасник бойових дій, переселенець із Криму Роман Ковальов у січні цього року, коли перебував у відпустці. Допис провисів на стіні від сили дві години, однак наслідки офіцерові з Командування Сухопутних військ відлунюють досі.

Днями Ковальов дізнався, що ДБР – на підставі звернення командувача Сухопутних сил – порушило стосовно нього кримінальне провадження за статтею “непокора, скоєна в умовах особливого періоду”.

Ситуація виглядає ще більшим сюром з огляду на те, що на момент початку цього скандалу Ковальов служив у відділенні інформаційної боротьби КСВ.

“Новинарня” поспілкувалася з паном Романом про його шлях, правовий та інформаційний фронт в армії.

Від “собак” до добровольців

– Я з Севастополя. Першого разу закінчив службу офіцером у 2004 році після дуже яскравого враження. Коли в 51-й дивізії (після розпаду СРСР входила до складу 13-го армійського корпусу Сухопутних військ України, у 2002 році переформована в механізовану бригаду – “Н”) командир звертався до офіцерів зі словами: “Ну що, собаки, стоїте?!” – тоді зрозумів, що служити я не буду. І звільнився.

Я вів цивільне життя і до армії не мав жодного стосунку до 2014 року. Коли я, як мешканець Севастополя, зіткнувся з анексією півострова Росією.

Я не володію всією інформацією, але мені здається, що, маючи угрупування більше 10 тисяч осіб і здавати Крим без жодного пострілу, – це не прикрашає нашу державу. Принаймні бій ми зобов’язані були дати. Якщо навіть не цілим угрупованням – не було наказу, скажімо, про застосування всіх військ – то принаймні є статут: чатовий має стріляти, коли хтось лізе через паркан, для цього вартовому наказ не потрібен. Мені здається, якби тоді знайшлися військовослужбовці, готові відкрити вогонь, їхніми іменами сьогодні називали б вулиці, й історія пішла би інакше. Але вона склалася, так як склалася.

Коли в Криму пройшов псевдореферендум і я зрозумів, що все дуже серйозно, я поїхав у Київ з метою потрапити до ЗСУ.

Дружина й син залишилися в Криму. З того часу їх не бачив.

Уперше повернутися до війська я спробував ще під час самої анексії, в Криму, але військкомати були одними з тих об’єктів, які окупанти захоплювали насамперед. Тому призватися вже було неможливо.

Приїхав у Київ, кинув речі, вийшов на Хрещатик. Там стояв хлопець із написом “Батальйон “Україна”. “О, – подумав я, – це мій батальйон!” І так я став добровольцем.

“Україна” стала батальйоном “Шахтарськ”. Потім його розформували, після цього я працював на “Криворіжсталі”, коли мене знову покликали до ЗСУ, попросили очолити роту в батальйоні “Айдар”. Потім я був начальником штабу батальйону у 17-й танковій бригаді, за рік – у 2018-му – звільнився.

У 19-му мене знову покликали у Збройні сили – цього разу в Командування Сухопутних військ, де поки й проходжу службу.

Зараз – у розпорядженні командувача СВ. Раніше – офіцер відділення інформаційної боротьби Командування Сухопутних військ.

Я не претендую на звання найбільш бойового… Але так, батальйон “Шахтарськ” брав участь у боях в Іловайську. Ми штурмували місто два тижні до останнього дня, аж поки… Я дуже сподіваюся, незаангажовані органи проведуть розслідування, чому саме два батальйони не зайшли туди, це батальйони “Шахтарськ” і “Азов”. Коли ми мали разом з усіма заходити, надійшла команда, щоб ми розверталися і направлялися в Маріуполь.

Виходить, врятувалися два батальйони, скажімо так, одіозні, один із яких пізніше було перетворено в “Торнадо”.

Пряме запитання президентові-“уклоністу”

У серпні 2019-го, на роковини Іловайської трагедії, я вирішив вшанувати пам’ять своїх товаришів, та й усіх загиблих. Це було в Залі Пам’яті на території Міноборони. Там побачив президента Зеленського.

Я стояв у строю, як зараз пам’ятаю, і всі ці 40 хвилин дивився на нього і думав: от ми стоїмо, він із дуже яскравим обличчям, емоційним, таким, що я йому аж вірю… І мені дуже закортіло поставити йому запитання. Я виховувався на принципах, що армія – це почесний обов’язок для громадянина, тим паче для чоловіка. Мені не дуже зрозуміло, як під час війни, коли на твою країну напали, ти не тільки не ідеш в армію за повісткою, ти даєш концерти, торгуєш з Московою? Я дочекався, коли захід скінчиться, і спитав: “Скажіть, будь ласка,

пане президенте, як же ж так – ви прийшли на роковини Іловайська, а на момент подій в Іловайську у вас уже було три повістки в поштовій скриньці?!”

У відповідь президент почав “тикати”, казати, що “ти тріпло” і “балабол”. Потім він бігав і кричав: “Де цей аферист?! Знайдіть мені цього афериста!” На цьому ніби все закінчилося.

Єдине, стали в командуванні говорити, мовляв, так, Ковальов – толковий офіцер, але трохи пришиблений. А чого “пришиблений”? Бо він президентові поставив питання!

Багато офіцерів мене підтримували, тиснули руки, мовляв, молодець, а старші начальники на мене відтоді дивилися ніби на юродивого. Мовляв, не можна йому нічого такого довірити, бо не дай Боже.

“Перевести на нижчу посаду подалі від Києва”

Узимку я був у відпустці, в Кривому Розі, і на зйомній квартирі дивився новину про те, як місцеві чиновники не змогли закупити вчасно ліки, здається, інсулін для інсулінозалежних – тільки тому, що вони на цьому місці новачки й не знали, що наприкінці року треба щось подавати, і через це не пройшли проплати, і мешканці міста, певна категорія, опинилися на порозі життя і смерті. Мене вибісило, що життя людини залежить від того, що якийсь чиновник виявився профаном.

І я написав такий пост, не позиціонуючи, що я військовий. Минає десь година, товариш телефонує з Командування Сухопутних військ, і каже: “Рома, прибери пост!” Я думав, це жарт. За годину він знову телефонує: “Я ж тебе попросив – прибери пост, у мене через це неприємності!” Я зняв допис пост, тому що це близький товариш. На той момент там було щось близько 50 лайків.

Ввечері ми зідзвонюємося, і починають мені друзі казати, мовляв, по тобі розслідування призначили. Я щиро думав, що і це жарт. Мені до кінця відпустки нагадували: “Ну ти пам’ятаєш – ха-ха! – по тобі службове розслідування!” Я сміюся – не може бути!

Я приїжджаю з відпустки і мене викликає замкомандувача [СВ генерал-майор Анатолій] Баргилевич. Він мені показує мій пост: “Це ти писав?” – “Так, і навіть анітрохи не шкодую!” – “Ну все, по тобі призначене розслідування, давай пояснення”.

Я дав свої письмові пояснення. І пишу командувачу [Сухопутних військ генерал-лейтенанту Олександру Сирському] повідомлення: “Пане генерале, я не вважаю, що я щось порушив чи зробив щось не те, що не можна було. Єдине, що я вас прошу – перш ніж виносити рішення щодо цього розслідування, будь ласка, викличте мене до себе, я дам вам свої пояснення”. Він пообіцяв: “Я тебе викличу”. Минає кілька днів, і мені повідомляє офіцер: “Рома, а ти знаєш, що тобі сувору догану оголосили?” – “Ні, вперше чую!”

За емоцією починається прагматика. Я відчуваю, що командувач мене обманув і зрадив. Із таким рівнем несправедливості я не стикався. Я завжди був упевнений, що в армії – мене цьому навчали ще в суворовському училищі – я завжди можу знайти справедливість. Навіть якщо один командир може помилятися, адже всі ми люди…

А тут я відчув величезну несправедливість по відношенню до себе, мотивовану політичними факторами.

І не те, щоб я щось реально накосячив, щось на війні начудив, ні! Я написав у себе на сторінці в соцмережі, у відпустці… В наказі написано: “За критичне висловлювання на адресу президента”.

Я телефонував у безкоштовні юридичні служби, щоб дали мені консультацію, обдзвонив п’ять чи шість штук, і всі до єдиної сказали, що це незаконний наказ, його треба оскаржувати. Я почав шукати безкоштовного юриста, в цей момент одна з юридичних організацій, точніше, її співробітник, виклав цей наказ в інтернет – я їм попередньо давав копії. І все “вибухнуло”.

Я намагався це перші години якось заткнути, але на мене вже виходили волонтери. А коли про цю справу написали багато ЗМІ, я вже зрозумів, що сенсу заперечувати це немає.

Саме в цей день начальник Генштабу генерал-полковник Хомчак, за моєю інформацією, мав підписувати документи про моє переведення у центр МПЗ (морально-психологічного забезпечення ЗСУ – “Н”). Раніше на мене вийшов цей центр, мовляв, ви як фахівець потрібні нам більше, аніж військам, й інформаційна війна зараз важливіша за те, що відбувається там. І ось у цей день, коли мені повинні підписати переведення до центру, “вистрілює” цей наказ. І генерал Хомчак, як я вважаю, незаконно вчиняє бездіяльність.

У генерала Хомчака був заступник – генерал Олег Грунтковський, котрий у ці дні звільнявся зі Збройних сил. І я підозрюю, що йому сказали: “Друже, візьми на себе відповідальність за це рішення, і спокійно звільнишся”. Ну, йому з цим жити… Він, не будучи уповноваженою особою, надіслав листа за невстановленою формою, копію якого мені не дали, де написав, що я нібито не підходжу для цієї служби.

Я заявив, що подам до суду на Сирського за його рішення покарати мене за критичні висловлювання на адресу президента. Наступного дня пан Сирський приймає рішення перевести мене на нижчу посаду, хоча він був зобов’язаний знайти мені рівнозначну. Всі можливі процедури були порушені.

6 лютого мені кажуть: “Роман Анатолійович, вас командуючий буде переводити подалі від Києва!” Я розумію чому вони так поспішали і намагалися відправити мене подалі від столиці: щоб я не зміг подати до суду та повноцінно себе захищати.

Хоча закони мені гарантують, що я не постраждаю внаслідок організаційних заходів.

“Ну, я майор командування. А що ж система в такій ситуації може зробити з солдатом?!”

Але рішення ними вже було прийняте. І відтоді почалися переслідування мене з будь-якого приводу.  Я втратив лік дисциплінарних стягнень, які на мене накладені.

Я часто думаю: ну, я старший офіцер. А що ж буде в такій ситуації з лейтенантом, з сержантом, з солдатом? Що ця система може зробити, якщо безправний майор Командування Сухопутних Військ?!

Я пишу десятки рапортів, щоб мені надали копії матеріалів. Наприклад, із 4 лютого вимагаю: дайте мені матеріали розслідування, на підставі яких мене покарано за критику президента. Зобов’язані дати – але ігнорують.

Трохи більш як за місяць, здається, я отримав абсолютно безпідставно: дві догани, чотири суворі догани, одну неповну службову відповідність. Це вже серйозний сигнал: дві “службові невідповідності” – і тебе звільняють. На мене склали адмінпротокол; два розслідування завершено, та ще сьогодні два прийшли з новими розслідуваннями. Але ж за попередні вісім років служби офіцером я не мав жодного стягнення! Що трапилося?

Сьогодні до мене прийшов цілий полковник і каже: “Романе Анатолійовичу, щодо вас буде проводитися розслідування з приводу того, що ви не поставили підпис під службовою карткою”. А річ у тім, що я сам написав рапорт командувачу: прошу надати копію службової картки (де кожному військовому записують його стягнення і заохочення), щоб нарешті зрозуміти, скільки ж наразі в мене стягнень. І ось до мене приходять три полковники, приносять мою службову картку: “Ви просили – ознайомлюйтесь”. Але ж я просив не просто “ознайомитися”, а “надати копію”. Якщо копію не принесли, то я хочу її хоча б сфотографувати, щоб із цими відомостями піти в суд. “Вам не можна її фотографувати”. – “Чому?” – “От не можна, і все”. – “Чекайте, є Конституція, 32-га стаття, яка гарантує всім нам, громадянам України, вимагати будь-яку інформацію стосовно нас у будь-якому державному органі. Ви не маєте права мені відмовляти!” – “Всі питання до командувача!” Коло замкнулося.

Вони питають: “Будете ознайомлюватися?” Я: “Поки не дасте мені копію – не буду!” – “Добре, складаємо акт про те, що ви відмовилися ознайомлюватись!” І, як виявилося, ще й із цього приводу командувач призначив розслідування. Тобто мене хочуть притягнути за вчинене ними ж порушення моїх прав!

Це один із прикладів переслідування, щоб ви розуміли.

У мене вже троє адвокатів.

Це питання давно вийшло за рамки майора Ковальова, це проблема всіх військових.

Із генералом-лейтенантом Сирським усе зрозуміло, але ж мене не приймає і його начальник – генерал-полковник Хомчак. На КПП Генерального штабу не пускають, я прошу клопотати про особисту зустріч командувача – командувач по суті мені не відповідає. Я пишу скаргу генералу Хомчаку на дії генерала Сирського, а він цю скаргу Сирському і направляє. Знов коло замкнулося.

Нещодавно я телефон пана Хомчака написав повідомлення – культурно, виховано – і додав свою скаргу встановленого зразку. Я бачу, що він його прочитав, а реакції нуль. Тому знову вимушений надсилати йому листа поштою з вимогою організувати особистий прийом – чекаю…

Як знайти тут справедливість – я не знаю. Пишу скаргу на міністра оборони Тарана – він її відправляє Хомчаку, Хомчак відправляє Сирському, той ставить задачу майору. Виходить, я скаржуся міністру, а мені відповідає такий самий, як я, майор із Командування Сухопутних військ. Але це ще нічого, бо більшість моїх рапортів та скарг взагалі залишаються без відповіді.

Я звернувся до омбудсмена Людмили Денісової. Звернувся до НАЗК, тому що є всі ознаки корупційного правопорушення, вчиненого генералом Сирським щодо неврегулювання реального конфлікту інтересів! Існує зловживання ним владою після того, як я заявив, що подав у суд і пред’явив Сирському позов за моральні збитки. Наразі він мій безпосередній начальник і не виконує своїх обов’язків щодо забезпечення моїх прав.

Щоб ви зрозуміли: свого безпосереднього начальника я бачив в очі востаннє в грудні.

Суд уже відкрив провадження щодо суворої догани. Засідання призначене на 20 липня, куди я обов’язково запрошую генерал-лейтенанта Сирського. Ми дуже хочемо його там побачити, щоб він відповів на запитання журналістів. Якщо зі мною не говорить, нехай людям розповість, чому він покарав майора Ковальова за пост у фейсбуці?! Він як командир зобов’язаний піклуватися, захищати мене, мої соціальні гарантії, права, гарантовані мені конституцією. А він перший ними нехтує!..

Фальсифікуються дані, даються неправдиві свідчення. Підлеглі Сирського проводять розслідування, де пишуть, що не змогли встановити, де був майор Ковальов. Хоча Сирський точно знає, тому що я йому як безпосередньому начальнику доповідаю щоразу, куди я йду. І все одно він видає наказ, у якому пише: “Нікому не повідомивши, Ковальов був незаконно відсутній! За це – неповна службова відповідність”. А це підпадає під ознаки злочину – службове підроблення.

З приводу “незаконної відсутності на службі” я був покараний позбавленням премії та 4000 гривень, отримав “неповну службову відповідність” і адмінпротокол. Попередньо на 9 червня з цього приводу призначено суд.

Засідання мало відбутися минулої п’ятниці, але командири-відповідачі знайшли причини і не прийшли.

У командуванні панує “барство”. За попереднього командування ми могли ходити у спортзал під час обіду. Прийшов генерал Сирський і сказав: “Під час обіду займаюся тільки я!” І тепер всі офіцери – 400 осіб – в обід не можуть потрапити в спортзал.

Я не розумію, де той момент, коли раптом все погане вилізло і стало займати ці кабінети, посади. Причому Сирський – він же ж учасник бойових дій, в Дебальцевому був. Де ця межа? Що відбувається з людьми?..

Я переселенець. У мене родини зараз немає. Військова пенсія мені не світить – всього 12 років вислуги. Тобто мені від армії нічого не треба, я можу сьогодні ж легко з неї піти. Але я розумію тих офіцерів, у кого є родина, кар’єра, пенсія невдовзі… Якби я, умовно, був би полковником, в якого сім’я, котрому два роки до пенсії, то можливо і я би сидів мовчки…

Полковнику, якому два роки до пенсії, кажуть: “Провести розслідування по Ковальову” – і дають зрозуміти який має бути результат, щоб командувача відбілити. І полковник розривається між совістю та генеральським наказом. Але поки, як бачимо, совість програє. Я сподіваюся, що це колись зміниться.

Гра на пониження

Відбувається реформування, ми переходимо на стандарти керування НАТО. В результаті з’являється багато офіцерів, яких потрібно кудись влаштувати. Але існують схеми. І виходить історія, як у мене.

По-перше, за статутом пониження в посаді – одне з найсуворіших стягнень для офіцера. По-друге, навіть у зв’язку з оргзаходами, якщо вже брати до уваги підзаконні акти, не можна перевести без згоди військовослужбовця більш ніж на один ступінь нижче. А мене зараз намагаються перевести відразу на п’ять ступенів нижче!

Я за всю кар’єру офіцера до цього випадку не мав жодного стягнення, аж раптом бац – мене понижують. Та чхати, як ви це назвете! Оргзаходи абощо. Для мене, як для офіцера, це приниження!

А кадрові питання вище військове керівництво має вирішувати справедливо. Це їхній обов’язок. Тим більше, є цілі кадрові центри, де служать сотні офіцерів, у задачу яких і входить реалізація тої самої кадрової політики.

Можливо, цілі в них інші – “схеми” і розправа з неугодними? Це, звісно, викликає море негативу.

З цією метою нещодавно президент з подачі військових начальників підписав зміни у порядок проходження служби в ЗСУ, і відтепер кожного військовослужбовця без його згоди, під час оргзаходів, можна легко перевести хоч із полковничої посади на лейтенантську. Тепер для начальників і кадровиків усе буде легко. Але це деморалізує армію і створює  залежність військових, про недопустимість чого кричить весь світ.

“За моєю історією стежать тисячі військових. Тому відступити я не можу”

Такі підходи у вирішенні питань залишилися нам у спадок від Радянського Союзу.

Соціальна і правова незахищеність військових – прямий шлях до тоталітарної держави. Звідти ж і обмеження свободи слова та переслідування.

Є купа прикладів, коли за дописи в соцмережах притягують до відповідальності. Мені багато хто пише в повідомленнях, мовляв, його також викликав “особіст”, казав, що якщо ще раз дозволить собі критикувати Зеленського, то будуть проблеми.

До мене також із Командування Сухопутних військ приходять офіцери і розповідають: їх попередили, що якщо будуть лайкати чи репостити Ковальова – матимуть проблеми.

Але так не повинно бути. Має бути демократичний цивільний контроль. Ми маємо вибудувати систему, де цькування військових буде неможливим. До цього давно прийшли західні країни. Бо бачили жахливі наслідки придушення свобод і встановлення диктаторських режимів.

Наші люди цього ще не розуміють. Їм здається, що якщо ти військовий, то ти сильний і тебе ніхто не може зламати. Але ж ти маєш і прав на порядок менше, ніж цивільні, а обов’язків – набагато більше. Якщо ти, приміром, сантехнік, то ти можеш сказати начальнику ЖЕКу: “Та пішов ти зі своїми наказами!” – і перейти в інший ЖЕК. А військовий за таке понесе кримінальну відповідальність. Або муситиме служити далі в армії, бо в нього немає вибору.

Тож сьогодні військові вразливі й потребують захисту з боку суспільства, не менше, ніж у 2014 році.

Днями мені нарешті дали можливість ознайомитись із дисциплінарними розслідуваннями, які проти мене велися, і я побачив, що вони сфальсифіковані: там завідомо неправдиві показання свідків, службові підроблення, фальшиві документи.

Мені стало відомо, що на підставі повідомлення генерала Сирського Державне бюро розслідувань відкрило проти мене було відкрите кримінальне провадження, яке внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 62020100000000844 , за частиною 3 статті 402 ККУ – “непокора, скоєна в умовах особливого періоду”. За таке передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 7 років.

Сьогодні держава в особі ваших посіпак порушує проти мене кримінальну справу за “непокору”, якої не було! Що далі? “Зрадник”? “Завербований шпигун”? До якого абсурду ви готові довести “справу майора Ковальова”?

За моєю історією стежать тисячі військовослужбовців. До мене підходять на вулиці, мені пишуть в особисті повідомлення. Підтримку я відчуваю. І я розумію, що я не маю права програти цей бій.

Чому зі мною це все відбувається?! Тому, що досі не було прецеденту, щоб начальник постраждав за свій “безпрєдєл” по відношенню до підлеглого. Це нам із Радянської армії залишилося: якщо ти підлеглий, за тобою немає жодних прав. Тому ми маємо створити прецедент, і кожен підлеглий, починаючи від солдата та закінчуючи полковником, знатиме, що якщо він піде моїм шляхом, то зможе добитися правди. І начальник це знатиме. Або, якщо я програю, начальники ще більше зрадіють, мовляв, можна коїти що завгодно! А це загроза демократичним принципам. І національній безпеці.

Солдати, офіцери – якщо вони це читатимуть, я впевнений, у них це відгукнеться десятками, сотнями нових прикладів. Я вважаю, що у 2014-му ми перейшли якийсь Рубікон, і відступати нам не можна.
Олена Максименко