Досить скиглення – пора працювати

Пам’ятаєте шмаркливий індійський фільм «Зіта і Гіта»? Або наївний «Танцюрист диско»? Не актори, а маски, вирячені очі як знак здивування. Пісні й танці, кумедні бійки. Спробуйте зараз молоді запропонувати піти на подібну стрічку до кінотеатру, тим паче за гроші… Покрутять біля скроні пальцем.

А колись за залізною завісою все було по-иншому. Обмежений вибір, дефіцит як матеріального, так і духовного спричиняли підвищений попит на різні зарубіжні «дива», починаючи від бубльґумів, закінчуючи таким продуктом культури, як кінематограф.

Повз увагу радянської публіки проходила більшість шедеврів світового кіно. Натомість досить примітивна мексиканська стрічка «Єсенія» поставила рекорд річного прокату за всю історію СРСР: її переглянув 91 мільйон глядачів!
Через залізну завісу не пробивалися картини зарубіжних класиків кіно. Зате відсутність конкуренції призводила до величезного сплеску популярности тих діячів, яких дозволено «крутити». Скажімо, після одного зі спецпоказів фільму «Бродяга» в кінотеатрові «Ударник» у Москві шанувальники Раджа Капура (зараз би їх назвали фанатами) пронесли його авто на руках від кінотеатру до готелю (!).

З точки зору здорового глузду, плекати ностальгію за «Зітою і Гітою» та рештою радянського репертуару абсурдно. Сучасні глядачі спроможні самі оцінити рівень (як мистецький, так і ідеологічний) таких картин. Натомість у Кропивницькому виник невеличкий гурток, який активно ностальгує. За давно зачиненим кінотеатром «Мир», у якому зараз хочуть зробити супермаркет.

Витягнули всю історію кінотеатру, вивернули навиворіт Зіт і Гіт, Мітхуна Чакраборті й Андрія Міронова, згадали перший демонстрований у кінотеатрові фільм, пропаґандистську «Пісню матросів»: «На крейсері Prince Heinrich група заколотників вирішує надіслати В. І. Леніну і всьому людству послання із закликом до миру»… Коротше кажучи, нема нічого видатного, пересічна діяльність обласного радянського «закладу культури». Ну, не виступали в кінотеатрі «Мир» із концертами Горовиць чи Солов’яненко, не демонстрував свої «Тіні забутих предків» Параджанов і не виголошував промову Іван Дзюба. Нема приводу вішати меморіальні таблички.

То навіщо ж здіймати галас навколо того, що приміщення, яке давно не використовується, здобуде господарів, десятки людей отримають роботу, з’явиться додаткова конкуренція в сфері торгівлі, поповнюватиметься міський бюджет, що дозволить спрямувати ще якусь додаткову копійку на соціальні проекти. Тим паче, в нинішніх умовах. Пандемія. Карантин. Тільки глупаку не зрозуміло, що сьогодні не прийде жоден інвестор відкривати новий кінотеатр у Кропивницький. Та й узагалі по всій країні, мабуть, не знайдеться наразі охочих ризикувати своїми фінансами, вкладаючи гроші в український кінопрокат.

Кіровоградська область – не є, на жаль, аж надто інвестиційно привабливим реґіоном. Навіть більше, складається враження, що тут утворився прошарок людей, які не бажають заробляти, не бажають напружуватися, не хочуть ризикувати… Офіційно відомо, що протягом 2017-2019 років край не освоїв 270 мільйонів гривень субвенцій із державного бюджету на соціально-економічний розвиток громад! Нонсенс!

Але такі наші реалії: декому краще скиглити, а не працювати. Пандемія, економічна криза… Це, з одного боку. А з иншого – безініціативність, відсутність адекватної оцінки ситуації. Дасть Бог, пандемія й економічна криза минуть. А як бути з людською обмеженістю й недалекоглядністю? Бо не було кризи, не було карантину, але Кропивницький упевнено посідав передостаннє місце в рейтинґу комфортности українських міст. В цьому рейтинґу міста оцінювали за такими показниками: економіка, робота і кар’єра, фінансова активність, екологія, демографія, кримінальна обстановка й інфраструктура. Отже, в місті, де млява фінансова активність, нерозвинена інфраструктура.., очевидно, верховодять скиглії, нездатні самі до продуктивної праці і до мобілізації до неї инших. І навіть, якщо колись виникне попит на кінотеатри, то навряд чи вони зможуть адекватно на нього відреаґувати, розмазуючи по писку шмарклі після чергового перегляду «Зіти і Гіти».

Катерина Забродоцька