Моєму вчителю герові Глущенку. Щиро – Адольф Гітлер

Сьогодні виповнився б 51 рік літераторові Олександру Кириченку, леґендарному засновнику часопису “Країна мрій”, талановитому журналісту. Два роки тому Сашка не стало. Пропонуємо вашій увазі його розповідь про викладача Федченка (мову ориґіналу збережено):

ФЕДЧЕНКО

Російською більшість з викладачів принципово не говорила, а моя українська їх не влаштовувала. Вони, щоразу більше дратуючись, брутально виправляли русизми та наголоси.

Я відчував себе кепсько, і просто не розумів, куди я потрапив ціною таких зусиль. Розуміння, у чому суть університетського навчання у мене не було. Науки – нуль, педагогіки – нуль, в аудиторіях – собачий холод, а пари являли собою бенефіс закоханих у себе викладачів, які вимагали занотовувати все у товсті «загальні зошити», тобто конспектувати.

Кожний з викладачів усіляко підкреслював свою індивідуальність. Про вишиванки під піджаком можна навіть не згадувати, бо, мабуть, саме з університетських кіл пішла ця мода, яку приписують Івану Франку. Чудернацьки виглядало те, як кожен з них, від єврея-антисеміта, який завжди при нагоді згадував щедрість душі людей з рідного села, до етнічного росіянина-українофіла, знавця усної народної творчості, зокрема українських пісень, вважав за необхідне мати якийсь свій прононс, незрозуміло звідки взяту манеру вимовляти українські слова. Подібне можна спостерігати зараз серед православних священників або мусульман-неофітів.

Студенти й студентки теж не радували. Дівчата ледь не у запасках і намистах, ніби з плакатів про «золотий вересень», які щебечуть біля кафедри марксистсько-ленінської теорії преси. Такого ж типу хлопці, які чи то збирали комсомольські внески, чи то оголошували про додатковий набір до хору «Веснянка».

Окрема група студентів ідеологічного факультету складалася з іронічних молодих людей, які більше дбали про поглиблення своїх знань у мові англійській. Вони мали у батьках спецкорів центральних газет і журналів, поетів, письменників та просто функціонерів ЦК КПУ. І цього не соромилися.

Решта ж була цікавими до всього столичного випускниками середніх шкіл із Запоріжжя, Донбасу, Чернігівської, Дніпропетровської, Миколаївської та інших областей УРСР. Невтомні гітаристи, споживачі вареної ковбаси, пельменів і пива, прихильники творчості «Машины времени» та Булата Окуджави.

Так би я й далі тримав дулю в кишені щодо української гуманітарної науки у КДУ ім. Т.Шевченка, якби не з’явлення в аудиторії одного викладача.

Отут я трохи затримаюсь, бо знаю, що захоплюся спогадом та розповім про один епізод зі студентського життя, який у ній дещо суттєво змінив. Змінив несподівано і незворотно.

Його звали Павло Максимович Федченко, викладач історії журналістики, зокрема такого ексклюзивного курсу, як «Преса та її попередники». Обличчя не пам’ятаю, але у його зовнішності було щось від Костянтина Симонова, Іраклія Андронікова і навіть Юрія Андропова. Щоправда навіть іще більш безприкметна. Сірий костюм, застібнутий не на два, а на усі три ґудзики. Партійна зачіска 60-х років. Сивий. Незворушний.

Я хіба що можу дати волю фантазії та уявити його професорську квартиру.

Завжди прохолодна, з високими стелями та стрункими від портьєр вікнами. Стелажі, на яких педантично розташувалися: в одному куті – книжки радянських видавництв, в іншому – іноземна література. Трохи детективів, спогади про війну (М.Грушовий «Тоді, у 41-му», К. Рокоссовский «Солдатский долг», С.Штеменко «Генеральний штаб у роки війни», 2 томи, «Політвидав України»), Гашек чеською мовою, Тарас Шевченко японською, Твардовський з дарчим підписом. Ленін, майже заборонений Сталін, матеріали з’їздів КПРС, Солженіцин у кустарній темно-зеленій обкладинці, товсті теки з жовтими газетами.

На шафах суха гілка саксаулу, бронзова попільничка у вигляді сфінксу. На стінах фото. Ось він, молодий, з московськими науковцями та узбецькими товаришами під куполом Гур-Еміру. Львів, 60-ті – з групою військових та партійних діячів біля Катедри. Ось фото, де у центрі чи то Максим Рильський чи Павло Тичина, а він, ледь упізнаваний, стоїть десь скраю.

Так-от, про його лекції та відмінність від інших викладачів факультету журналістики. Дивно, але коли він говорив, я зовсім не фіксувався на тому, яка це мова. Якось непомітно це у нього виходило. Він говорив, щось розповідав, – вже забулося, про що була мова, – а я слухав, підкоряючись течії його оповіді.

Якось він дав завдання написати кожному реферат. Найрозумніші студенти, щоб, як-то кажуть, не паритися, обрали такі теми, як «Невмируща ленінська скарбниця радянської преси», хтось – про роль публіцистики Ольги Кобилянської, Івана Франка чи Ярослава Галана у становленні пролетарської революційної думки на Україні. Я ж – так само, «щоб не паритися», за специфічною своєю логікою трохи подумав, і з запропонованих тем вибрав не більше-не менше, як «Преса у Давньому Римі».

Головним чином через симпатію до професора, я підійшов до завдання зі всією відповідальністю, на яку тільки міг спромогтися. Попорпався у каталогах університетської бібліотеки, назамовляв якихось дореволюційних книжок (видавництво «Задруга», Маркса, Павленкова, Сытина й т.п.). Вперше я сидів у читальній залі не з томами ПЗТ Леніна чи Маркса.

Час від часу я полишав читальну залу, аби піднятися величними бібліотечними сходами покурити у туалет, звідки було видно куполи Володимирського собору та долинали його дзвони. У туалеті крім мене курили свій «Експрес» і справжні науковці.

Я пишався собою, уявляючи, який у мене розумний вигляд і ловлячи на собі та на стосах своїх книжок погляди студенток у светрах. Я відчув смак до наукової роботи та досліджень, і жалкував, що не ношу окулярів. Втім, я досить швидко втомився і переписав (від руки!) уривки всього з двох чи трьох зі всього стосу книжок.

Тим не менше, зміст реферату мені подобався самому. Але постало питання, як його оформити. Якщо хто пам’ятає, тоді була традиція оформлювати реферат якомога красивіше. Реферат бажано було зв’язувати нагорі барвистою або просто червоною тасьмою, наклеювати на нього вирізані картинки з цупких лискучих листівок, а у підписі використовувати фломастери.

Я думав, як мені поступити. Бо не було ні часу, ні тасьми, ні клею, ні фломастерів, ні навіть кольорових олівців. Не кажучи вже про пристосованих для таких занять місця. У студентському гуртожитку робити це було не реально, бо там було брудно, гамірно і багато друзів, які б неодмінно скористалися з моєї товариськості, і робота тоді була б загублена нанівець.

У результаті, моє нехлюйство породило небачений до того креатив. Я тупо зшив аркуші білою ниткою, і підписав його простою кульковою ручкою біля самих ниток, аж нагорі реферату. А назву написав дрібними, трохи стилізованими під римські письмена, літерами. Все. Справу зроблено. Я був у захваті від свого реферату!

І от професор Федченко на парі розбирає стос рефератів, даючи характеристику кожному з них. Причому починає з найліпших. Хвалить авторів студентів, піддає не дуже дошкульній критиці невдалі роботи. Стос змілів до дошки столу.
Я похнюпився. Навіть подумав, що моя робота просто десь загубилася.

«А от на цьому рефераті я хочу зупинитися окремо», – урочисто, але не зрозуміло, на добро чи на ганьбу, промовив професор. – «Преса у Давньому Римі».

Серце моє закалатало: «Ну, все. Догрався».

«Можна побачити автора? Встаньте, будь-ласка!»

Геть почервонівши, я з гуркотом піднявся, зачепивши парту, за якою колись сиділи Паустовський з Булгаковим.

Не згадуватиму, що говорив викладач, але так гарно, переконливо і науково мене ще ніхто не хвалив. Окремо він зацінив дизайн мого реферату і попросив мене підійти до нього, щоб потиснути мені руку.

Його рукостискання було сухим і коротким.

Вже недавно, після того, як я знайшов у своїй голові ці, трохи знебарвлені з роками, кадри минулого, я натрапив в інтернеті на історію про те, як довгі роки Федченко на прохання одного радянського художника, що виявив довіру до нього, таємно зберігав у себе одну його річ. Це був альбом з якимись малюнками та написом чорнильною ручкою німецькою: «Моєму вчителю герові Глущенку. Щиро – Адольф Гітлер».

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах пандемії та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net