Під час Голодомору в Україну переселяли інонаціональний елемент

Історична справедливість запанує тільки тоді, коли Москва повністю відповість за злочини перед Україною, за знищення великої сільської цивілізації та її носіїв. На те потрібна політична воля, державницька позиція, а не зазирання у вовчі очі. А також здатність нащадків колишніх ґепеушників та виконавців спланованого в Кремлі геноциду переглянути дії свої дідів і прадідів (підкреслюю, бо недавно нелюди поглумилися над пам’ятником дівчинки з Меморіалу, а в ніч 26-27 листопада в Запоріжжі послідовники московсько-більшовицьких злочинців пошкодили меморіальні дошки, присвячені дітям – жертвам комуністичних репресій), – тих дідів і прадідів, які займалися ліквідацією українського народу в його сутнісних ментальних ознаках, руйнували плекану віками від доби Трипілля хліборобську культуру, організовували масову депортацію селян, клеймованих «куркулями», на російську північ та Сибір (285 тис. родин), запроваджували колгоспи (рішення XV з’їзду ЦК ВКП/б/, 1927 р.), що мали ознаки нової кріпаччини, реалізували цинічне нищенням села, яке не знало «притаманної Московщині общини», спиралося на господаря «з різко окресленою індивідуалістичною психологією» (С. Підгайний).

Постанова Совнаркома СРСР (27 грудня 1932 р.) запроваджувала єдиний паспортний режим, але не для селян, що засвідчувало їх громадянське безправ’я. За розпорядженням Й. Сталіна (22 січня 1933 р.) їм забороняли виїзджати за межі УСРР й Кубані. Все це набуло злочинних масштабів безпрецедентного в історії людства голодомору 1932–1933 рр., що негативно позначився на психоментальному стані українців, істотно підірвав генофонд корінної нації, замаскованого під скромну назву «хлібозаготівля» (таємна постанова ЦК ВКП/б/ і Совнаркома СРСР «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі й в Західній області» від 14 грудня 1932 р.). Плани тієї «хлібозаготівлі» виконати було неможливо, тому чимало новостворених колгоспів, а також районів на підставі Постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. заносили на сумнозвісну «чорну дошку».

Поширена 1933 р. в 36-ти містах України система «Торгзіну» (торгівля з іноземцями) з відповідними ордерами від 1 копійки до 25-ти рублів паразитувала на горі українських селян, які, аби купити хліб, здавали коштовності; їх часто після продажу заарештовували. Більшовики пустили цих селян «по заздалегідь визначеному замкнутому колу, виходом з якого була тільки смерть» (“…з порога смерті… Українські письменники – жертви сталінських репресій”, 1991). Уже навесні 1933 р., коли вичерпалися убогі запаси дивом збережених овочів і фруктів, від голоду щохвилини вмирало 24 особи, щогодини – 1420, щодня – майже 34 170, середня тривалість життя складала у чоловіків – 7,3 року, у жінок – 10,9 року.

Наступного року секретарі сільських рад під шаленим тиском органів ОГПУ при РНК СРСР і ДПУ змушені були «переписувати або й знищувати книги метричних записів, фальсифікувати жахливий реєстр голодних смертей 1932–1933 років» (“33-й: голод. Народна Книга-Меморіал”, 1991). «Ворогом народу» оголошували кожного, хто підібрав пшеничний колосок, хто чинив спротив колгоспам. Близько 20% засуджених, потрапили в ҐУЛАҐ на підставі закону від 7 серпня 1932 р. про недоторканість соціалістичної власності, названого Й. Сталіним «основою революційної законності» (Дж. Мейс). За один рік вимерло до десяти-дванадцяти мільйонів осіб (точної кількості досі не встановлено) у 44-х районах України. Дж. Мейс, посилаючись на різні джерела, наводить різні жахливі цифри – від 5-ти млн. до 15-ти. Трагічні події відбувалися під пильним наглядом уповноважених ЦК ВКП(б) та РНК СРСР В. Молотова, П. Постишева та Л. Кагановича, які знали жахливу статистику. Й. Сталін «ставився до голодомору як до неіснуючого явища», хоча знав про нього (Дж. Мейс), ототожнював селянське питання з національним, особливо в Україні. Будь-який спогад про цю трагедію інкримінувався як «антирадянська пропаганда», за що був засуджений 26 червня 1941 р. полтавець О. Сорокин – регент Вознесенської церкви на Байковому кладовищі (Київ).

Українське село, на відміну від міст, де запроваджувалася карткова система, «прирікалося на знищення тільки тому, що ніколи не підтримувало більшовиків». За всіма ознаками то була етнічна війна, а не просто «цивілізаційна», як припускає Енн Епплбаум, спрямована на знищення української нації, що найповніше збереглася в селі, «не було такої жорстокості, яка не застосовувалася б до селянства, не було такої люті, перед якою б спинилася б совєтська влада» (В. Петров). Офіційна статистика припускає, що близько 81% загиблих були українцями, приречених на ліквідацію за національною ознакою, що засвідчує акт про смерть хлібороба А. Остапенка (1933). Того ж таки 1933 р. в Іспанії відбулася П’ята Міжнародна конференція з питань уніфікації кримінального законодавства, на якій польсько-єврейський правник Р. Лемкін запровадив поняття геноцид разом із словами вандалізм й варварство, написав Міжнародну угоду про запобігання й покарання за геноцид. На жаль, тоді цей термін не набув юридичного сенсу.

В Україні голодомор мав також ознаки етноциду, спрямованого на ліквідацію титульної нації, заміну її інонаціональним елементом. На підставі постанови Совнаркома СРСР №2318 від 25 жовтня 1933 р. «Про переселення на Україну 12 000 сімей колгоспників» спорожнілі села притьмом заселяли росіяни: Одеську область з Білорусії й «Ґорьковського края», Харківську з центрально-чорноземного району Росії, Донецьку з Івановської області, Дніпропетровську із Західної області РРФСР тощо. Часто переселенці, яких позбавляли сільгоспподатку на три роки, переїжджали цілими колгоспами разом з худобою й сільськогосподарським реманентом, власними вчителями.

Попри те що голод викликав у людей апатію, байдужість до світу, вибухали акції непокори, «відчайдушні жіночі бунти». Упродовж 1928 р. спалахнуло 150 виступів селянського спротиву, взимку–восени 1930 р. вони набули масового характеру –– близько 4 тис. героїчних повстань, в яких взяли участь 1,2 млн осіб. На Корюківщині діяла «Партія вільного козацтва» на чолі з отаманом С. Мосолом, яка вимагала не лише скасування «хлібозаготівель» й колективізації, а й становлення самостійної України і створення державного апарату на кшталт Запорозької Січі. На Шепетівщину було кинуто підрозділи 7-го і 8-го кавалерійських полків ГПУ. За свідченням ГПУ, лише впродовж семи місяців 1932 р. в Україні спалахнуло 923 повстань, що складало 56% антибільшовицьких виступів в СРСР (1 630), з колгоспів вийшло 41 200 господарств, близько 500 сільських рад відмовилося від драконівських «хлібозаготівель». За ініціативою Москви процес голодоморного етноциду прокотився й іншими республіками, але в менших масштабах. Казахи, які не вписувалися в інтернаціонально-індустріальну схему більшовиків, завдяки «успішному» керівництву надісланого з Кремля першого секретаря Казкрайкома ЦК ВКП (б) Ф. Голощокіна (один з організаторів розстрілу царської родини) прирікалися на знищення разом із традиційним кочовим господарством. За 1931–1932 рр. під час так званої операції «Малый Октябрь» вимерло 1, 5 млн казахів, переважно простолюд. На їхнє місце переселяли російський «пролетаріат» й репресованих.

Голодомор – закономірний для комуністичного режиму. Модель соціалізму позбавляла хліборобську націю права на життя, бо вже «цивілізований» К. Маркс бридився «ідіотизму» сільської дійсності, заперечував, на його погляд, «безглуздий селянський господарський побут», обмежений, як він вважав, «купою гною». Цей образ вельми припав до смаку В. Леніну, занепокоєному притаманним селянинові «інстинктом хазяїна». «Вождь пролетаріату» трактував «державною зрадою» природне право хлібороба користуватися власною працею на власний розсуд, наприклад, продавати хліб. Позбавлені «прекраснодушних ілюзій» (В. Ленін), більшовики застосовували найбрутальніші адміністративно-політичні засоби, аби усунути сільські «дефекти» з комуністичної дійсності.

Україну на Заході сприймали як «tera incognita», тому її трагедію замовчували, спотворювали потоками дезінформації, поширюваної, наприклад, кореспондентом «Нью-Йорк Таймс» В. Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію (1932) за неначе «безсторонні, об’єктивні репортажі» з колишнього СРСР. Не помітили масового лиха письменники Б. Шоу й Н. Еріо, повіривши легендам проінструктованих «колгоспників». Про голодомор було відомо в Лондоні ще у вересні 1932 р. завдяки Ґ. Джонсу, а британських журналістів, відряджених до СРСР, шокувала побачена катастрофа українського села, яке часто плутали з російським, – вона частково розвіяла комуністичні примари, як у радянофіла М. Маґґеріджа: його прес-реліз, поданий у Берлін 29 березня 1933 р., поширився у світовій пресі.

25 липня 1934 р. відбулися дебати про штучний голод в Україні в Палаті лордів на підставі доповіді письменника, науковця, філантропа лорда Чарнвуда Г. Бенсона. Про це також досить шорстко говорили у британському парламенті архієпископ Кентерберійський Космо Гордон Ленг, граф Денбі, на відміну від лорда Понсобі Шелбредського й графа Стенгопа, які заявляли, що «це не справа нашого уряду входити у дискусії щодо внутрішніх справ іноземних держав».

1935 р. у Відні були оприлюднені світлини О. Вінербергера, який, будучи під наглядом чекістів, працюючи інженером у Харкові, на заводі «Укрпластик», тайкома фотографував «Лейкою» жертви голодомору, але реакції австрійців майже не було. Західна спільнота не хотіла конфліктувати з вигідним торговим партнером, який забезпечував її дешевим хлібом, відібраним від українського селянина, приреченого на голодну смерть.

Завдяки відозві митрополита Андрея Шептицького (14 липня 1933 р.), стурбованості львівських вчених К. Студинського, Ф. Колесси, В. Щурата, М. Возняка, діяльності Громадського Комітету порятунку України, інтерконфесійної конференції (Відень, 16–17 грудня 1933 р.), Європа дізналася-таки правду про голодомор в Україні. Як не дивно, вперше його визнання прозвучало у промові міністра пропаганди Третього Райху Й. Геббельса («Комунізм без маски») на з’їзді НСДАП 13 вересня 1935 р. в Мюнхені.

Як же відгукнулися українські письменники на катастрофу свого народу? А ніяк! Деморалізовані більшовицькою дійсністю, вони втратили не лише свою естетичну концепцію, а й, на противагу пасіонарним народникам ХІХ ст., відвернулися від свого народу, перетвореного на об’єкт цинічних експериментів більшовизму, зафіксованих у спогадах очевидців, в різних жанрах фольклору – прислів’ях та приказках, піснях, в усних оповідях та переказах. Народна творчість зберегла історичну правду. Про це я писав у своїх статтях і в “Історії…” (Т. 6). Її осмислювала еміграційна, позацензурна література: “Марія” У. Самчука”, “Прокляті роки” Юрія Клена, “План до двору”, “Поет” Т. Осьмачки, “Жовтий князь” В. Барки, “Село” І. Качуровського, “Камінь під косою”, “Проциха”, “Земля плаче” Ольги Мак, “Оглянувшись назад” Олени Звичайної, “Чорні дні” З. Дончука та ін.

Подаю фрагменти аналізу повісті “Їм дзвони не дзвонили” (1947) О. Гай-Головка, написаного в дусі традиційного реалізму, з поділом персонажів на позитивні й негативні як втілення добра і зла, що формує відповідні, наперед задані сюжетні колізії й композицію. Певно, до такого вибору автора спонукала трагічна в історії України тема колективізації, що відбувається в селі Світлому від свята Преображення Господнього (19 серпня 1932 р.) до весни 1933 р., тобто в період «великого голоду», до здійснення якого причетні голова сільради Ясько Хлистун, голова колгоспу Клим Холодний, секретар в’язівського райпарткому Волков, двадцятип’ятитисячник, уповноважений в’язівського відділу ГПУ Давид Рєзнік, ґепеушник Міша Голдін і вчорашні комнезамівці (Петро Вареник, Яша Задов, Семен Баранюк, Степан Хвалебний), які нагадують сільських люмпенів Люшню, Матню й Пацюка з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Комуністи й комсомольці, наділені досить промовистими прізвищами, «виключно росіяни, євреї і маргіналізовані місцеві кримінальники, які втратили національний стрижень» (Ольга Пресіч), ретельно виконують волю партії на знищення хліборобської нації. Їм протистоять отець Никифор, паніматка Лукія, їхній син Борис, сирота Анна (Ганнуся) Русальська, баба Юстина, Мотря – носії християнської етики й гуманізму в понищеному світі, коли «людям ставало від голоду так само темно вдень, як і вночі». Ключ прочитання повісті подає авторський віршовий епіграф-вірш «На українському цвинтарі» (датований 1933–1935 рр.) з метафорами «червоної метелиці», «зойку голосінь», «криваво-густих» ранків, могил, серед яких стоїть ліричний герой «на скорбній моїй Україні, / Розп’ятій Москвою на чеснім хресті». Прозаїк прагнув «досказати недосказане», ініціювати новий Нюрнберзький процес над комуністичною системою.

Повість мала автобіографічні алюзії. Принаймні отець Никифор наділений, (як і в книзі спогадів «Поєдинок з дияволом»), рисами батька О. Гай-Головка –– дяка, згодом священика з Писарівки. Устами повістевого духівника промовляє жорстока дійсність колективізації. Він, вимагаючи від вірян пильності, під час зустрічі з бідняком Антоненком посилається на незасвоєні уроки трагічних подій 1929–1930 рр., коли кращих господарів, клеймованих «куркулями», вивезли із села, в розмові з сином розтлумачує мотиви нищення селян, тому що вони «найтвердіші й найміцніше тримаються свого –– українського й України». Борис змальований вже сформованим юнаком як на свої сімнадцять років, з викристалізуваною національною свідомістю завдяки батьку, який привчав його до книг на зразок «Історії України». Класова доктрина завдала нищівного удару по родині. Невипадково комуністи шантажують паніматку Лукію, вимагаючи розлучення з чоловіком. І вона, задля дітей, змушена, взявши гріх на душу, піти на компроміс.
Контрасти виконують у повісті композиційну функцію, проявляються в будь-яких сюжетних епізодах. Так, свято Преображення, покликане відкривати шлях духовному оновленню людини, дискредитоване «комсомольським карнавалом», котрий має на меті спровокувати вірян на конфлікт, зруйнувати церкву, що нарешті вдається зробити партактиву. Паства, втративши священика, змушеного її покинути, переїхавши у Вишеньки, занепадає. Село назване Світлим, хоч у ньому порядкують «темні сили». Аналогійна картина поставала й у Вишеньках, куди завітав Борис, як іронічна антитеза занепалій дійсності: «Вишенські садиби були подібні на світлянські: порожні, зарослі бур’яном й обдертими хатинами й обваленим дахами й перекошеними вікнами. В деяких вікнах були торби з соломою». Такий наслідок правління радянської влади, що принесла руїну в упорядкований український космос, як свідчать неспростовні, предметно означені реалії в двох часових проекціях –– минулій і сучасній: хата перед колективізацією «була, як лялечка. Була світла, чиста, за побіленими стінами, з вимазаною долівкою жовтою глиною. Вся піч була розмальована півниками…», а тепер –– перетворена на порожню комірчину без «жодного ліжка й жодного стільця. На долівці була лише купа соломи…». У назві колгоспу «Заможне життя» закладено неприхований цинізм в конвеєрі масових голодних смертей. Український й московсько-більшовицький (разом малоросами-активістами) світи –– не сумісні, що підкреслено навіть іменами. Наймичку звуть ласкаво Ганусею, натомість комсомольців по-московськи грубо –– Петька, Льонька і т. п. Їм, за версією О. Гай-Головка, не властивий фанатизм, притаманний героям «соцреалістичної» літератури. Вони, маючи вроджену плебейську вдачу, пристосувавшись до соціалістичного соціуму з його деклараціями пролетаріату, не мають бажання жертвувати собою задля гасел комунізму, бодай провокувати конфлікти з односельцями, за що парторг світлянського партосередку Грицько Крук (в минулому конокрад) обізвав брата Ніфонта «боягузом». Навіть комуністи розуміють абсурдність ситуації, коли секретар в’язівського райпарткому Волков звинувачує селян в націоналізмі за те, що вони не засіяли всі лани в під час жнив розікрали збіжжя, коли їх зобов’язали здати котів і собак або шкірки з них.

Монохромна дійсність з «планом до двору», сталінським «законом про сім колосків», проявами канібалізму, колгоспом, що викликає асоціації з панщиною, охоплена безнадійним песимізмом селян й цинічним тріумфом радянського режиму. Вона іноді проймається містичними завбаченнями, коли перед тотальною «викачкою» харчів у людей валують собаки, віщуючи «людоловство й людовбивство». Метафора «апокаліптичного собачого ридання» синхронна похмурим експресивним пейзажам, що їх побачив Борис, з клекотінням чорних хмар й «насупленим й сердитим сонцем», яке «вискакувало з-під них». У таку пору передчасно постаріла селянка крадькома збирає колоски, аби прогодувати дітей. Її стражденний образ набуває символічного сенсу й трагічного узагальнення: «…хлібороби, які споконвіку працювали на землі й були її господарями, змушені потайки під загрозою смертної кари збирати на соціалістичному полі зернята» (Ольга Пресіч). На антилюдському тлі голодоморних реалій любовний роман Бориса й Ганусі, можливо, привносить своїм контрастом певну надію на вихід з більшовицького лабіринту, який поглинув не тільки прибічників радянської влади на кшталт коваля Іларіона, коли він марно шукав роботи в колгоспі, а й рядових комуністів. Сумнівно вважати любовну фабулу «недоречною» або рефлексією «сентиментальної прози ХІХ ст.» (Ольга Пресіч), навпаки –– то була знахідка письменника, який протиставив брутальним реаліям повноцінних, душевно багатих героїв, здатних завдяки коханню переборювати труднощі. Лише обом закоханим поталанило пережити жахіття голодомору. Молоде подружжя тікає до Києва. Навряд чи їм, клеймованим «ворогами народу», вдасться знайти сподівану гармонію у світі тотальної класової ненависті.

Час ідентифікувати голодомором не тільки 1932-1933 рр., а й 1921-1923 рр., 1946-1947 рр., однаково й свідомо заплановані московсько-комуністичним режимом для масового нищення українців.

Юрій Ковалів, професор