Гліб Сітько: В Україні досі діє уявлення радянських часів, ніби “талант сам проб’ється”

Гліб Сітько — сучасний український письменник, автор дев’яти поетичних збірок, двох романів (“Полювання на Янгола” та ”Я — Богомол”) і двох аудіодисків (“Рік із Драконом” й “In the middle of nowhere”). Кілька років тому він започаткував унікальний проєкт, спрямований на розвиток української літератури для підлітків, “Українські супергерої”. Основна ідея проєкту: навіщо виховувати наших дітей на прикладі американських супергероїв, коли в нас є свої? Поки що в його доробку є дві книжки: поема-казка в трьох частинах “Український супергерой Котигорошко”, за мотивами українських народних казок, і поема “Український супергерой, славний лицар Устим Кармелюк”, що базується на дослідженні історичних до-кументів та народних переказів (остання існує також у вигляді аудіокниги).

Минулого року Гліб Сітько видав іще дві цікаві збірки — книгу малої прози й драматургії “Гамлет, принц руський” та поезію Миколи Клюєва “Пісні Олонецького Кобзаря” у власно-му перекладі з російської.

Темою нашої розмови ми обрали оцінку вітчизняної літератури на сучасному етапі та досвід перекладацької діяльности письменника:

– Пане Глібе, який новий для себе досвід ви отримали під час перекладів поезії Клюєва?

– Важко відповісти на це питання, бо я не сів цілеспрямовано перекладати її з сьогодні на завтра, а повертався до цієї теми протягом майже 20-ти років, поки нарешті оцінив свій тво-рчий доробок і не вирішив, що вже назбиралося на книжку. Це, здається, була моя перша спроба перекладу, з тої пори я робив чимало перекладав і з російської, і з англійської, і з ин-ших мов (із підрядником), на деякі з них мої друзі зробили пісні та створили кліпи. Клюєв українською перекладається досить легко, ба більше, майже самі собою виникають шевчен-ківські інтонації, особливо якщо в тексті якимось чином згадується Україна, як от у поемі “Розруха”:

Гіркії вісті надійшли:
Арал мертвіє в баговинні,
Лелеки гинуть в Україні,
Не чутно дзвону ковили.

Хтось сказав, що “инша мова є иншим баченням світу”. В цьому плані мені здається доціль-ним переклад українською навіть з таких близьких до неї мов, як російська та білоруська, навіть у нашому, чесно зізнаємося, переважно двомовному суспільстві, навіть якщо це, наприклад, проза Гоголя та Шевченка.

– Що, на вашу думку, споріднює “Оленецького Кобзаря” з нашим Кобзарем — Тарасом Шевченком?

– Їх споріднює, в першу чергу, те, що обидва вони були першими (не рахуючи Ломоносова, який був, здебільшого, вченим) руськими письменниками, які, вийшовши, як то кажуть, із “гущі народної” та отримавши європейську освіту (хоча у випадку Клюєва це була, швидше, самоосвіта) стали таким собі “гласом народу” для освіченої верстви населення в своїй країні та, почасти, й для чужоземного читача. При тому вони були не просто оповідачами, що переказували своїми словами народні пісні та оповідання, а цілком самостійними авторами з чималим і ориґінальним талантом. На подібність Клюєвської творчости до Тарасової та навіть про їх зовнішню подібність неодноразово вказували сучасники, пролунало навіть ви-значення “Великорусский Шевченко”. Сам Микола Олексійович також визнавав вплив на себе Кобзаря, в одному з останніх своїх творів він пише:

Тарас Николе, как собрату,
Ковыльную вверяет кобзу.
И с жемчугом карельским розу
Подносит бахарь Украине…

– Чи побачили ви в поезії Клюєва певні коди, за якими прочитується його внутрішня “українськість”?

– Зрештою, Клюєв і був українцем, тобто, русичем, бо походив з Російської Півночі, яку заселяли, здебільшого, вихідці з Новгорода, Пскова та инших руських земель, що тікали в ліси й болота від ординської, а згодом — і від московської тиранії. Мабуть, звідти його несприй-няття будь-якої несвободи, не дарма ж він відсидів за “політику” пів року при цараті, а при Сталіні був засланий до Сибіру та згодом розстріляний. Ще й російською мову його віршів часом важко назвати, наприклад така фраза: “Порато баско зимой в Сиговце”.

– Ви створили дві книжки з серії “Українські супергерої”, про Котигорошка та про Карме-люка. Перша навіть була запропонована Міністерством освіти та науки України для позак-ласного читання в середніх класах. Чи не виникало в вас бажання продовжити цей цикл, на-приклад, книжкою про Олексу Довбуша?

– Щойно я закінчив роботу над аудіокнигою “Український супергерой Устим Кармелюк”, розпочався другий Майдан та стало не до того. Зазвичай я беруся за великі форми тоді, коли вірші не пишуться, а на мене зараз вдома чекають кілька нероздрукованих блокнотів із чер-нетками. Щодо Довбуша.., щоб писати про нього, треба добре знати карпатську говірку, а я, як і більшість киян, на жаль, володію нею на рівні анекдотів про вуйка. Втім, якщо хтось за-хоче продовжити серію замість мене, я не заперечуватиму.

– Як ви оцінюєте розвиток сучасного українського літературного процесу?

– Нормально все розвивається, письменники пишуть, читачі читають. Про результати будемо висновувати років за 20, як то кажуть, “большое видится на растояньи”. Один російський критик, сучасник Толстого, Чехова та Достоєвського, писав, мовляв, ще ніколи вітчизняна література не перебувала у такому занепаді, як зараз. Звісно, трохи напружує сучасна ситуація, коли, в умовах економічної кризи, потенційному читачу простіше та дешевше скачати книгу з Інтернету, аніж піти до книгарень, які, до того ж, весь час зачинені через карантин.

– Чому, на Вашу думку, в Україні й досі нерозвинений інститут літературних аґенцій? При-міром, на Франкфуртському книжковому ярмарку окремий поверх виділено саме для зустрі-чей літаґентів із усього світу з відомими авторами та початківцями. Колись у нас намагалася створити таку аґенцію Орися Демська, та більш-менш успішно функціонувала літературна аґенція Володимира Даниленка “Друге дихання”. Завдяки його зусиллям було видано чима-ло книжок українських письменників державним коштом, зокрема твори молодих письмен-ників, що перемогли на конкурсі “Перша книжка автора”. На жаль, згодом це добре починання заглохло.

– Не знаю, мабуть, й досі діє уявлення радянських часів, ніби “талант сам проб’ється”. Але для того, аби пробитися, потрібен окремий талант. Можливо, ми б не знали зараз нічого про Моцарта, якби його батько, теж талановитий музикант, не розгледів у своїй дитині генія та не виступив його аґентом. “Это лишь полынь с пыреем растут, где не сеют,\ А цветок оранжерейный холят и лелеют”. Творча людина має займатися своєю справою, а “просувати” її доробок на ринок мають ті, в кого для цього є вміння та хист. Тим більше, що в сучасних книжкових маґазинах із авторами зазвичай просто відмовляються розмовляти.

– Пане Глібе, колись ви починали свій творчий шлях як переважно російськомовний поет під очевидним впливом поезії Срібного століття. Але чомусь пізніше в ваших віршах, присвячених цьому періоду, відчувається присмак іронії, наприклад:

Я устрою спиритический сеанс,
Вновь открыв “Бродячую собаку”,
Приглашу на спирт и ананас
Маяковского да Пастернака.

– Та хіба це іронія? Мій друг Юрій Крижановський, що, до речі, відносився до поетів Сріб-ного століття не з меншою повагою, ніж я, якось написав:

Серебряный век похерен
Твоя Незнакомка, Блок
Работает шлюхой в сквере
И платит двойной налог.

А якщо серйозно, саме те, що я був вихований на цій поезії, пропустив її, можна сказати, через себе, й дає мені моральне право на дещицю фамільярности. Ну, це як теза про те, що анекдоти про євреїв можуть розповідати тільки самі євреї.

– Розкажіть, будь ласка, про ідею створення вашої п’єси “Гамлет, принц руський”. Що для Вас уособлює постать Гамлета? Які ви бачите відмінності між героєм класичної трагедії Шекспіра та осучасненим Гамлетом у виконанні, наприклад, Висоцького? Чи можна Гамлета вашої п’єси вважати українським супергероєм?

– Ну, по-перше, шекспірівський Гамлет вже був осучасненим, порівняно з Гамлетом історичним, що мешкав у середньовічній Данії. На відміну від нього Чорний принц великого англійця стурбований не стільки боротьбою за життя та владу й помстою за батька, а вирішенням вічних моральних дилем, що й зробило цю трагедію актуальною на всі часи. Проте не треба вважати шекспірівського Гамлета таким собі тюхтієм й рефлексуючим інтеліґентом, як було заведено трактувати цей образ упродовж 19-го століття. Гамлет Висоцького “Спал на кожах, мясо ел с ножа”, а як треба, вправлявся з мечем не згірше, ніж філософував. Мій Гамлет продовжує цю лінію, він мало того, що переживає власний похорон, а ще й захоплює трон у далекій та чужій для нього країні та започатковує монархічну династію, яка проіснувала понад 700 років. Тож, думаю, назвати його українським (руським) супергероєм було б цілком справедливо.

Спілкувалася Анна Лобановська

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах пандемії та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net

Підписуйтеся на наш Телеграм