Лаврська школа – це жарт Юрка Ґудзя
Шукаючи в розгардіяші, який мене оточує, книжки свого покійного друга Миколи Біденка, я недавно раптово натрапив на збірку Івана Семененка «Нерозривне сонце».
Ця знахідка в мене викликала певні згадки та емоції.
Аж тут виявляється, що Іван Семененко живий і здоровий. Слава Богу! До нього приїхали додому і сфотографували. Але так і не зрозуміли, хто ж за ним доглядає. Чистенький. То й добре.
Станіслав Вишенський писав у своїх мемуарах «Після пристрастей і страстей», що поет Іван Семененко зник і його не можуть знайти.
Книжку Семененка, до речі, мені подарував у 90-х роках Вишенський. І вона мене, звісно, полонила!
Року, здається, 1999-го, я зателефонував Івану Семененку й переконував зробити інтерв’ю, бо перед цим я записав інтерв’ю зі Станіславом Вишенським і Віктором Кордуном, і гадав, що найпотаємніший наш поет Київської школи, поет однієї офіційної книжки, має розкрити свої мистецькі позиції.
Врешті-решт, домовилися на певну годину зустрітися біля Спілки письменників.
Ця зустріч мене надзвичайно розчарувала.
Ще тоді, 1999-го року, Семененко справляв гнітюче враження. Просторікував про те, що він толстовець.
Не треба розмножуватися.
Світ захоплюють корпорації.
Раніше все було набагато краще.
Наближався близько при розмові, тицяв пальцем в груди, з рота в нього смерділо гнилизною зубів.
Записати інтерв’ю відмовився.
Тоді ж з инших достовірних джерел довідався, що Семененко вихваляє комуністичний режим УРСР (Раніше було краще).
І от тепер хтось пише: «Ми… знайшли українського поета Івана Семененка, який разом з Олегом Лишегою та Миколою Воробйовим належить до Лаврської школи поезії».
Шановні друзі, по-перше, Лаврська школа – це жарт Юрка Ґудзя, з яким мені також довелося бути знайомим. Тільки жартуючи можна було написати таке: «Поети Лаврської школи – це істоти, що досягли такого рівня перевтілення у власні тексти, що зараз перед вами постануть не стільки людські тіла й приторочені до них невидимі душі, скільки природні стихії…»
Миколі Воробйову, наскільки я розумію, начхати, до якої школи він належить. Так само, безсумнівно, як тепер і Олегові Лишезі та Івану Семененку…
Навіть попри те, що всі троє працювали на кінофакультеті інституту ім. Карпенка-Карого, де вони були декораторами та пожежниками. Уявіть собі, що кінофакультет тоді був на території Лаври (!).
Гадаю, що не треба веселий жарт Юрка Ґудзя перетворювати на філологічне кліше.
Мене бентежить такий пасаж дослідників: «Іван Семененко живе в дуже скромних умовах, судячи зі всього один, може, навідується хто з родичів? Бог зна? Але в квартирі чистенько та акуратно. Розум його так само чистий, він із захопленням розповідає про поезію та ділиться думками щодо космічної суті людини як творіння Божого».
19
відчиняються вікна
великого вітру життя
з них випливають обличчя
людей і тварин і рослин
і морди чортів
і вази рогаті всіх черепів
що ховались під плівку тоненьку
внутрішнім сном мари
і голови ті кам’яні пророків
що з неба упали відтяті
і олтарями стали
або тим наріжним камінням
лежать за вікном безкінечним
останню додумують думу
в чеканні тих наших кісток аскетичних
і думок про Бога
що після смерті
єдині лишаються
Чудовий вірш Івана Семененка із самвидавської збірки «Архіпелаги – атоли» (1971 року).
Думки про Бога після смерти єдині лишаються…
Акуратніше з нашими аскетичними кістяками, панове.
І не руйнуйте міт.
