Треба дякувати окупантам за те, що вони нас не вбили?

Пітер Померанцев (якого я поважаю за багато чого) описав один випадок, як українська сім’я “жила разом” з російськими військовими і прям наче аж перевиховала чотирьох з 5-ти, і це, мовляв, добрий приклад.

(Як на мене, це – приклад, наближений до Стокгольмського синдрому, та і коли ти живеш в хаті з 5-ма озброєними солдатами російської армії – навряд чи ти є сам собі хазяїном в 100% свого часу).

Це такий унікальний приклад, який тепер описали аж в The Atlantic (де Пітер продовжує називати російське вторгнення в Україну “Putin’s war”) і розказали по CNN (лінк – в першому коментарі). Бо росіяни, каже Пітер, живуть не в брехні, а в “uncertainty” – “неведении”, я б переклала так.

Нєвєдєніє, на думку Пітера, виражається в тому, що вони “не знають”, хто знущався над українцями в Бучі або хто бомбив Маріуполь. Вони, бідні, не впевнені. Так от uncertainty. Як завжди, “не все так однозначно”.

Тому, каже Пітер, ми маємо почати діалог з росіянами. Адже вони ж думають про своє майбутнє, про свої сім’ї, про своїх дітей. Приклад цієї сім’ї, каже Пітер – це урок про те, як можна виграти цю війну.

І тут я згадую розграбовані будинки і крадені труси. І розмову російського військового з дружиною, де вони обговорювали, що дитині потрібен ноутбук і кросівки. “Бери, на вырост будут”.

Канєшно, вони думають про родини і дітей.
Звісно, треба починати з ними вести діалог. Це явно поможе.

А як же та родина, питає ведучий? – А, так у них же зруйнована вся хата, все господарство. Все, що вони мали. Але вони “greatful” (я так розумію, дуже вдячні), що з ними не зробили нічого гіршого. (Якщо це не Стокгольмський синдром, то що? Причому, мабуть, не так у родини, як у тих, хто це все інтерпретує).

Тобто на тлі всіх звірячих вбивств, катувань, гвалтувань, численних написів про “хох…в”, знаходиться один приклад, де п’ять окупантів жили в одній хаті з українцями і – треба ж! – не убили їх. Які молодці. Давайте всіх їх тепер перевиховувати.

Діалог. Нам всім потрібен діалог.

Ніна Кур’ята, журналістка

Мову автора збережено