Мені було соромно, що я розумію їхню мову

Скажу так. Я розумію феномен росмови за кордоном, хоч і не толерую його. Ці люди волонтерять і допомагають. Вони стільки всього підняли для українців – шана їм і подяка! Люди повиїжджали і по 10, і по 20 років тому, коли зросійщення все ще було тотальним, не порівняти з теперішнім. Отож…

Загалом дуже люблю авторські екскурсії, коли мені розкажуть, покажуть, з казочками і легендами, бо історичну довідку я й сама на Вікіпедії прочитаю. І оце конкретне містечко хотілося побачити очима знавця, бо в мене вже склалися запитання про нього, про стосунки сусіднього міста з ним, про атмосферу.

Але.

Я більше ні ногою на росмовну екскурсію. І не тому що гід російськомовний. Вони переважно дуже політкоректні і чутливі, гуманітарії з європейськими освітами. А тому що в групі обов’язково попадеться таке, що хочеться відхреститися і перейти дорогу. Якщо то наші, то обов’язково укрАінци. Якщо колишні росіянці, то обов’язково із глибоко совковим мисленням. І їхня думка про сьогоднішні події наче дуже з європейських джерел, але все одно виглядає з-під совкового кореня семидесятого ступеня. Тому колишніх не буває. Бо навіть у політкоректній формі в них випливає «украінскіє дєті такіє хорошиє, такіє покорниє». Ні, ви чули? «Покорниє». Я там десь сказала, що українські і покірні поряд – то оксюморон.

– Ну я імєла ввіду воспітанниє…

Потім інші баби обговорювали і наговорювали на нідерландців (тих самих, що дали їм можливість зверхньо ставитися до співвітчизників при нагоді). Ставили на них клейма і аргументували особистим точковим досвідом. Загалом це можна порівняти з «мужики-козли-шизофреніки», а «баби-страшниє». Мені було соромно, що я розумію їхню мову. І ще соромніше, що інші це знають, бо ті ще намагалися нав’язливо нагодувати Максима закусками, бо я не замовляла разом з ними пиво, сиділа поодаль і взяла йому лише каву, як він і попросив. Ну да, я ж мабуть неправильна мама, що дитину не годую.

Загалом ми непогано провели час, заглиблюючись у саме місто і його цікавинки. Та коли я спитала Максима про його враження, він сказав:

– Ну такоє. Я більше охрінівав з тих бабів. І послать було наче непристойно в даних обставинах.

Я подумала: може й справді моє дитя «воспітанноє»?

Світлана Ткаченко, літераторка

Мову автора збережено