Здебільшого в людській душі тісно переплітаються світле і темне начала. Коли Лєрмонтов писав “Выхожу один я на дорогу”, його душа, безперечно, наслухала Господа, але в більшости випадків він був далекий від таких світлих душевних станів. І ті зізнання в його щоденникових записах, де він розповідає як власноруч убиває юного чеченця, свідчать „який це брудний був чоловік”.
Душа – поле боротьби любови і ненависти. І тут важливо хто переможе. Прикладом великого роздвоєння і невпинної боротьби можуть служити О.Пушкін, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Максим Рильський…
Розказати історію коми, сон крапки, трагедію знаку запитання, драму тире….
„Потяг до читання вбиває (у Сороки – прим. моя) бажання діяти”, – написав в одній з рецензій на денники ІБТ. Цікаво, що він має на увазі під „бажанням діяти”? Якщо творчу працю, активне літературне життя, то я перевершую тут багатьох і читання мене тільки наснажує. Добре про це сказав Є.Баран: „П.Сорока дивує своєю працездатністю. Навіть більше, лякає. За останні п’ять років написано і видруковано десятки монографій, дві пригодницькі повісті для дітей на історичному матеріялі, зредаговано і написано багато передмов до книжок, видано і редаговано журнал „Сова”, зорганізовано зустрічі, презентації, видано п’ять книг денників…Звичайно, такий шалений темп не кожна людина витримає.”
У попередній рецензії ІБТ виставив мене людиною питущою („українця в мені по вінця, навіть більше та я – не п’ю”, можу сказати услід за М.Дяченком), тепер – бездіяльною.
Люблю поета Михайла Дяченка, бо він не описує, а малює, створює вірші-доторки, вірші-натяки, як старі японські майстри, що працювали на випередженні думки.
Добре мені від мислі, що Михайло любить те, що я: Петрів батіг удосвіта, грушку в цвіту місячної ночі, калину на узліссі, час вечірніх заграв, запах курявички, прибитої дощем, запах прання на морозі, запах свіжоспеченого хліба (цар-запах!), слухати дощ, тиху музику, мудрих людей, сміятись, коли хтось вдало жартує, писати листи друзям, сидіти над багаттям в степу, читати і порпатись у книгах, лічити зорі в нічному серпневому небі і думати, що все на світі минає… (усе це з Михайлової анкети, опублікованої у „Бористені”).
Для мене уже не стоїть питання так: приймати чи не приймати той чи інший літературний твір, тим більше напрямок чи течію. Для мене стоїть питання: любити чи не любити.
Хочемо ми того, чи не хочемо, все опубліковане стає фактом літературного життя і нічого від того не зміниться, чи хтось із нас приймає це чи не приймає.
Але для мене найпосутніше – можу це полюбити чи ні.
Марко Роберт Стех проголосив у „Кур’єрі Кривбасу” цей рік (2004. – Ред.) „Роком Емми Андієвської” з неприхованою метою канонізувати її особу. В супровідній статті усіх тих, що не сприймають її творчости, він класифікує як людей вихованих в дусі нар- соц- і нацреалізму, або й таких „чиє знання літератури взагалі, а поезії зокрема обмежується до набору штампованих фраз та псевдопатріотичних лозунгів властивих низькопробній газетній продукції різних „партійних” кіл української діаспори”.
Не тільки примітивна, а й не етична заява.
Коли йдеться про творчість Е.Андієвської, то треба говорити не стільки про ерудицію, обізнаність зі світовою літературою, а про смак і душу. Одні сприймають такі ошелешуючі новації, а інші категорично ні. І серед тих, хто заперечував подібного роду експерименти, були Ю.Шерех, Святослав Гординський, Оксана Лятуринська, Галина Гордасевич, Ігор Качуровський. І сьогодні можна назвати десятки ерудованих людей, для кого творчість Андієвської чужа, смішна і навіть відворотна. І так буде завжди. Бо її експерименти настільки незвичні та вибухові, що стають своєрідним водорозділом.
Згадуючи мою монографію про творчість Е.Андієвької, видану ще 1998 року, Стех зазначає, що вона „навряд чи могла стати адекватним відображенням-інтерпретацією цієї надзвичайно плідної та блискуче винахідливої творчої особистості…” Частково він має рацію, але на той час і ще сьогодні це єдина найбільш повна і узагальнююча наукова роботу про творчість письменниці й малярки. На щось більше чомусь не спромігся ніхто, включно із самим Стехом. Емма це дослідження називала „блискуче написаним”, а скупий на похвали Б. Бойчук відгукнувся позитивною рецензією в „СіЧі”.
Не можу похвалитися тим, що мої денники мають добрий резонанс, принаймні розраховував на більший. Але й нарікати гріх. Час від часу в періодиці появляються якісь відгуки, рецензії, і можна назвати добрих два десятки письменників і критиків, що писали про них. Коли ж появляється такий відгук, то тиждень чи два ношуся з ним, тихо радію, а потім, звісно, забуваю, заникую його.
Але чи дає він щось мені?
Звісно, що так.
Позитивна реакція наснажує, спонукує до праці, а критична змушує ретельніше шліфувати текст.
Довго мучився над проблемою: давати фрагменти письменницьких листів у цих денниках, чи ні. Але сьогодні для мене це вже не питання. Якось непомітно листи моїх сучасників перетворилися на суцільні скарги: одні нарікають на суспільну детермінацію, інші – на злиденні умови і безгрошів’я, треті – на кепське здоров’я. Справді, у нашому віці почуваєш себе або кепсько, або дуже кепсько. Все це неймовірно сумно, і література вже не є рятівним колом. Приходить пора шукати інших рятівних засобів.
Організм зношується, підступає старіння і відбуваються відчутні, загрозливі й небезпечні, зміни в організмі. Чи ж мені варто це описувати? Навіщо? Але ж цей шлях проходить більшість людей і він має бути цікавий для інших.
Мабуть, залежно від характеру люди по-різному сприймають невідворотність старіння: одні – стоїстично, інші – панічно, ще інші – байдуже…
Для одних старість підступає непомітно, захоплює зненацька (казав знайомий: „коли до мене вперше звернулися „діду”, я озирнувся навколо”), інші борються з нею усіма можливими і мислимими засобами.
Леслі Гемінгвей пояснював самогубство брата Ернеста тим, що його „підвів організм”.
Талант – це крила.
Є крила – і ти злітаєш.
Нема, то лиш марно махаєш руками… Кажуть: талант – це 99% праці. Пусте! Якщо нема крил, то скільки б не махав руками, як би не обливався потом, нічого не вийде – не злетиш.
Талант – це також невичерпна активність, енергія, розрахована на півтори сотні років.
Звідси і любов до краси світу та людей, бажання все онімбити й опоетизувати.
Талант – це любов.
Де зневіра, занепад, безвір’я і ненависть – там нема таланту.
Виходжу на досвітку з дому, і моя душа повна зачудування і захоплення навколишнім світом. Все мене вражає, милує зір, усе хотілося б описати.
А трапляється навпаки: ніщо не радує і не хвилює, хоч світ залитий сонячним сяйвом і ніби усміхається тобі.
В чому тут річ?
Від чого залежить моя любов і зачудування?
Хто мені навіює ці стани?
Не можу сказати собі: люблю цей світ і хочу його змалювати.
Мушу чекати, коли радісно заб’ється серце і рука сама потягнеться до олівця.
Цей світ різний – добрий, лихий, черствий, байдужий, несамовитий, зловіщий, лагідний…. усякий. Саме тому він дає тобі право і можливість вибору. Ти стаєш таким, яким хочеш бути, обираєш поведінку, яку диктує твоя душа – твоє сумління. І це називається свобода.
Я ж хочу вірити у красу цього світу.
Прагну служити добру.
Хочу нести світло.
Але також хочу уникнути страждань, мук і болю.
Графоман – як маятник: від нього не діждешся несподіваного кроку.
Писати з кожним роком все важче. Це не означає, що мені не вистачає слів, чи не спроможний змалювати якусь картину. Ні. Просто тепер фізично відчуваю як натягуються і горять мої нерви, яку високу напругу вони пропускають.
Слово – завжди висока напруга.
Найкращі відгуки і рецензії в основному пишуть самі письменники, а так звані „чисті критики” – це здебільшого дрібні, заздрісні, мізерні й ниці людці. Вони хочуть бути мудрішими і дотепнішими за письменника, але тільки розбризкують жовч та їдку іронію, за якими зяє одна порожнеча підточеної ненавистю душі.
Трапляється, читаю книгу, що хвилює душу (тепер це здебільшого щоденники чи замальовки про природу), відчуваю внутрішню пульсуючу радість, але щось говорить мені, що та радість не повна, щось вислизає від мене, чогось не вистачає. Чого? Адже текст саме той, за яким полюю і з художнього боку він не викликає застережень. Нарешті починаю розуміти, що насолода моя неповна тому, що читаю подумки, не вимовляю слів уголос, а довершені фрази вимагають озвучення. Вони ніби самі страждають від того, що їх музика не проривається у зовнішній світ. Ось ще одне диво талановитого письма.
Іноді переживаю справді дивовижні душевні стани. Найчастіше вони виникають ніби з нічого, самі собою, не є наслідком якихось подій чи незвичних вчинків. Я просто починаю хвилююся, мене п’янить небо, навколишній світ, на все дивлюся зачудованим і п’яним поглядом. Але описати в деталях це неможливо. Тут, власне, немає що описувати. Щоб для інших це теж було цікавим, треба фантазувати, домислювати, але я пишу не белетристику. Ось прірва між письменством і життям.
Література – надумана, життя – справжнє.
