Битви виграють шкільні вчителі

Шкільні вчителі дійсно виграють війни. Росія це розуміє і готується. А Україна?

(спойлер: в другій половині тексту уривок з інтерв’ю з Патрушевим – цього разу там все серйозно)

Більшість людей не до кінця вірно трактують афоризм: «битви виграють шкільні вчителі». По-перше, всупереч поширеній думці, фраза «Коли пруссаки побили австрійців, це була перемога прусського шкільного вчителя над австрійським» належить не канцлеру Отто фон Бісмарку, а лейпцизькому професору Оскару Пешелю. А по-друге, вона стосується речей значно глибших, ніж просто виховання патріотизму та дисципліни у молоді. Тож як вчителі виграють війни і як це знання допоможе нам сьогодні?

Австрія та Пруссія

Без серйозного історичного екскурсу ніяк не обійтися. Від раннього Середньовіччя і до 19 століття німецькомовний світ Центральної Європи був розділений на сотні держав і державочок. Формальним главою «Священної Римської імперії германської нації» був імператор, однак його фактична влада поширювалася лише на деякі території, які згодом стануть Австрією. Решта земель управлялися власними володарями, іноді геть нелояльними верховному сюзерену – аж до відкритої війни. Так, наприклад, прусський король Фрідріх Великий у 1740-х роках відібрав у австрійської імператриці Марії-Терезії провінцію Сілезію.

Коли ж на початку 19 століття Наполеон взагалі скасував старі порядки, а в «німецькому світі» поширився романтичний націоналізм, між Австрією та Пруссією розпочалася конкуренція за першість у проекті об’єднаної Німеччини. Піком суперечки стала битва при Садовій 3 липня 1866 року, після якої виник згаданий вище афоризм. Сили австрійців та пруссаків були майже рівними, але перші були наголову розгромлені другими. Невдовзі після цього Пруссія завдала ще більш серйозної поразки Франції та утворила Німецьку імперію.

Отже, тут не йшлося просто про патріотизм та дисципліну. Це важкувато виміряти, але навряд чи австрійські шкільні вчителі були набагато гіршими за прусських. Зрештою, вони входили до спільного культурного простору, закінчували однакові університети, працювали за схожими стандартами. Тож, гадаю, віденські вчителі були не менш патріотичними і дисциплінованими, ніж берлінські, і зуміли прищепити це учням.

То у чому ж тоді справа?

Вона полягала у чомусь подібному до патріотизму, але не ідентичному – в ідеології майбутнього. Під Садовою не просто зійшлися дві армії – там зіткнулися два проекти облаштування «німецького світу», які виключали альтернативи. Питання не стояло, хто очолить майбутню імперію – Австрія чи Пруссія – таким дріб’язком в історичній перспективі можна було б знехтувати. Йшлося про значно більше.

Внаслідок революцій 1848-1849 років проблема розділення німців набула особливої гостроти. Для її розв’язання було запропоновано два проекти, які умовно називалися «малонімецьким» та «великонімецьким». Перший, який просував Берлін, передбачав об’єднання у федерацію всіх німецьких державних утворень, а також найбільш германізованих частин Австрійської імперії. Відень спротивився розділу своєї держави і запропонував натомість другий шлях – об’єднання всіх держав як є.

Різниця пролягала не лише між Австрією та Пруссією, хоча й це також мало значення. Перша була абсолютною монархією, католицькою та традиціоналістською, друга – конституційною, протестантською та просвіченою. Серйознішим було те, що Пруссія прагнула побудови національної німецької імперії, в якій модерний націоналізм не бачив місця для рівноправ’я національних меншин – передовсім, слов’ян. Австрійська ж імперія була багатонаціональною та зв’язаною докупи старими династичними скріпами. Тож в разі «великонімецького» об’єднання нова імперія не була б однорідною не лише політично, але й етнічно.

Криза у 1851 році закінчилася нічим, єдина держава так і не була утворена, але під Садовою зійшлися вояки, народжені на початку революції. І в ході «німецьких війн за об’єднання» 1864-1871 років на полі бою берлінська картина майбутнього упевнено перемогла віденську. Так, краще озброєння та організація сказали своє слово, але як ми вже зрозуміли на власному досвіді, мотивація бійців значно важливіша. Учні прусських вчителів сміливо йшли в наступ під гаслами єдиної національної державності.

Що могли їм протиставити учні австрійських вчителів – повернення в минуле чи майбутнє у клаптиковій державі? І понад те, Відень уже не претендував на єдину державу на своїх умовах, а просто намагався завадити Берліну реалізувати «малонімецький» план. Це теж не дуже надихало. Тому не дивно, що на 5,5 тисяч убитих австрійців припало 22 тисячі полонених.

Не варто звинувачувати переможених солдат та їхніх вчителів у браку патріотизму. Але іноді абстрактної любові до батьківщини недостатньо – потрібно ще й чітке розуміння, за яку модель майбутнього йти воювати.

Росія та Україна

Повної аналогії у нашій ситуації, звісно, немає, але певна спільність є. Україна, як і Пруссія, прагне національної державності – окремої від Росії, бо українці – не росіяни. Росія ж хоче нової панслов’янської імперії під своїм, зрозуміло, верховенством. Ця проблема ніколи не зникала з порядку денного києво-московських відносин, але донедавна вірилося, що 21 століття – не 19-е, і розв’язання можна буде знайти без війни. Ці надії не справдилися, і вихованці російських та українських вчителів стріляють один в одного.

Про суто воєнний бік справи уже багато говорилося і повторюватися тут не варто. Краще звернути увагу на ту ланку, яка не збройно чи організаційно, а ментально зв’язує вояків із державою – на вчителів.

Низький бойовий дух і аморальність більшості російських солдат уже є емпірично доведеними фактами. Не в останню чергу тому, що картина майбутньої війни, яку в них закладала кремлівська пропаганда, радикально відрізнялася від реальності. Тож у Москві зрештою спохватилися – і вирішили подвоїти зусилля на «внутрішньому фронті».

Російська школа за конституцією відділена від політики, підлітки зазвичай ні за що мають дорослі авторитети, і така ситуація більш-менш зберігалася до 2013/2014 року. Потім влада почала обережний наступ – спочатку з’явився «єдиний стандарт», від якого не могли відступати підручники з історії, далі були запроваджені «класні години», присвячені «поверненню в рідну гавань», тобто анексії Криму. Ця штука була повторена уже у 2022 році – дітям розповідали про «невідворотність» війни та «недієвість» західних санкцій. Однак судячи з певних аудіо, не все так гладко заходило у шкільні уми, як на те сподівалися в Кремлі.

Тому упродовж цього місяця були анонсовані ще кілька ініціатив, направлених на подальше ментальне поневолення школи: створення всеросійського шкільного руху «Большая перемена» на чолі з Владіміром Путіним («піонерії 2.0») і запровадження в школах посад заступників директорів з виховання («політруків 2.0»).

Те, що все це є елементами єдиної стратегії, видно з нещодавнього інтерв’ю секретаря радбезу РФ Ніколая Патрушева. Фінал варто процитувати повністю:

«– Забуття історії та відмова від своїх цінностей, мабуть, біда не лише одних українців?
– На жаль, такої фальшивої версії доленосних подій дотримуються деякі шкільні вчителі в нашій країні. Спотворюють факти і багато навчальних посібників. Тематиці героїзму радянського народу у роки Великої Вітчизняної під час уроків історії приділяється мало часу, а підручниках вона нерідко описується поверхнево. В результаті лише одиниці старшокласників можуть назвати прізвища тих, хто ціною власного життя завоював Перемогу у 1945 р., а про героїв Першої світової чи Вітчизняної війни 1812 р. взагалі майже ніхто не чув.

– У чому ви бачите причину?
– Насамперед слід дивитися на підготовку педагогічних кадрів. Саме час згадати думки Ушинського і Макаренка у тому, що вчитель формує особистість учня, та його покликанням має бути не надання послуг, а просвітництво, освіта та виховання. Профільні вузи мають готувати майбутніх освітян як майстрів високого класу, а не штампувати на конвеєрі.
Вчителі займають особливе місце у житті кожного громадянина, тому неприпустиме довільне трактування окремими викладачами світової та вітчизняної історії, що підриває авторитет нашої країни та програмує свідомість дітей на основі хибних фактів та міфів. Психологічне маніпулювання молоддю, розрив між поколіннями, перекручування історичної правди – все це несумісне з професійним покликанням педагога.
Не можна порушувати питання патріотичного виховання молоді на факультативні заняття. У звітах це описано красиво, а результату немає.

– Згадується приписувана Бісмарку крилата фраза про те, що битви виграють вчителі.
– На мій погляд, думка, безумовно, вірна. Тим більше, в умовах гібридної війни, яка сьогодні розгорнута проти Росії. І в ній освітяни знаходяться на передньому краї. Необхідна персональна відповідальність керівників освітніх установ, випускники яких не тримали в руках книг, присвячених героїзму радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни, або мають невиразне уявлення про подвиги тих, хто воював за Батьківщину. У деяких школах, зокрема приватних, слово «патріотизм» вважається застарілим.

– Як ви пропонуєте міняти цю ситуацію?
– Слід піднімати авторитет освітян, вірних своїй професії, які присвячують життя вихованню справжніх патріотів. Найважливішим завданням сьогодні є відродження історичних традицій, і навіть захист традиційних російських духовно-моральних цінностей. Для її вирішення потрібен системний підхід до виховання та освіти. Назріла необхідність реалізації державної програми у цій сфері на всіх етапах дорослішання людини та її становлення як громадянина. Повинна бути розроблена комплексна модель цього процесу.
Крім того, необхідно передбачити суттєве нарощування масштабів державного замовлення на створення творів літератури та мистецтва, кінострічок та телепрограм, спрямованих на збереження історичної пам’яті, виховання гордості за нашу країну та формування зрілого громадянського суспільства, яке ясно усвідомлює відповідальність за її розвиток та процвітання.
Тільки в цьому випадку ми зможемо успішно протистояти тим загрозам та викликам, які формуються колективним Заходом для впливу на індивідуальну, групову та суспільну свідомість.»

Це – розгорнутий план дій Кремля з підготовки нового покоління солдат для майбутніх війн. Звісно, є підстави сумніватися в ефективності його виконання, але факт залишається фактом – такий план існує і потроху реалізується.

Що здатна протиставити йому Україна? Так, після Революції гідності в гуманітарній сфері за 5 років було зроблено більше, ніж за попередні 25 – всього й не перелічити. Однак варто було змінитися владі – як стала неважливою назва вулиці, якщо вона заасфальтована. Війна, звісно, продемонструвала всю хибність такого підходу, але чи всі у владі це зрозуміли?

Волонтерські ініціативи – це прекрасно, втім, вони не можуть підмінити собою урядову машину. Настав час усвідомити, що гуманітарна політика має бути предметом довгострокової державної стратегії, а не залежати від поточної політичної кон’юнктури.

Росіяни в перші ж місяці окупації нищать українську літературу та міняють шкільні програми на свої. Я не закликаю відповідати симетрично, тобто перетворювати історію на ідеологію, а школи – на пропагандистські осередки. Я лише пропоную подивитися правді в очі. А вона така, що поразка у битві за уми молоді рано чи пізно призведе до поразки на полі бою. Як це сталося під Садовою та у безлічі інших випадків.

Перейменування вулиць – не марна річ, як і власна українська концепція Другої світової війни. І доки в Україні не буде розроблена та втілена стратегія розвитку гуманітарної сфери, ми залишатимемося у небезпеці.

Історія має значення, а війни виграють вчителі. Росіяни це розуміють.

А ми?

Сергій Громенко

Мову ориґіналу збережено

На світлині: фраґмент картини нідерландського маляра Яна Стіна “Шкільний учитель”