Я все одно відчуваю краплю провини

11 років я робила журнали для дітей – «Вигадуй, думай, грай», «Маленький Розумник», «Маленька Фея», і моїм читачам зараз десь від 8 до 28 років. Я обдумувала й планувала кожен номер, складала оповідання й казки, вигадувала головоломки та писала статті. В них я розповідала читачам про світ так, як я його бачила і яким хотіла показати дітям. Я наче розмовляла з тисячами дітей та їхніх батьків через ті журнали. І тому в кожному читачі опинилася крихта моїх думок, сподівань, вражень і мрій.

І тепер щоразу, як бачу фотографію чи ім’я загиблого, я думаю: а може він чи вона читали ті журнали? Думали над задачками, сміялися над смішинками, розуміли світ через мої слова. І щоразу мені здається, що помер ще шматочок мене, загинула ще одна близька мені людина.

Це звучить дещо егоїстично: я, я, мене. Але зачекайте. В тих журналах я показувала красу України й вчила любити її з усіх сил. І тепер думаю: може, якби я не вчила тих дітей цій любові до Батьківщини, може, вони не пішли б до війська? І тоді, може, залишилися б живі?

Це теж дурне. Я розумію. Якби Україну ніхто не вийшов захищати, то замість України була б вже горіла закривавлена рана. І нам для виживання необхідні сотні тисяч, мільйони патріотів. А ще цій любові їх вчили й батьки, і школа, і друзі, і сама наша земля. Але я все одно відчуваю краплю провини. І біль. І втрату ще однієї в чомусь близької мені людини. Наче померла дитина, якій я тільки вчора читала на вушко цікаву історію.

Оксана Давидова, дитяча письменниця

Мову ориґіналу збережено