Так само думатимуть про нас наші нащадки

Я кілька днів не міг сформулювати цю думку словами. Сила предків – це не щось незрозуміле й містичне. Це реальна енергія, до якої можна підключатися, як до розетки. От, наприклад, я курю люльку. Коли я беру в руки цей містичний предмет, коли забиваю її тютюном – то щоразу бачу внутрішнім зором пошрамовані обличчя старих запорожців, Івана Сірка, часом – Френсіса Дрейка і капітанів Колумба. І це щоразу додає мені життєвої снаги, сміливості, покращує настрій. Це – річ архетипна! Саме тому я курю не сигарети, а люльку.

Мої сини були в Києві на прощанні з Романом Ратушним. На відео, знятому, коли Романа везли до Києва – люди стояли навколішках нескінченною лавою, на всіх вулицях, якими їхав кортеж із його труною…

Коли везли Романа, хтось із операторів заміксував на відео стару козацьку пісню. Це відео мене дуже вразило, я запостив його кілька днів тому тут, на своїй сторінці. Справа в тому, що це стара обрядова козацька пісня. Тобто, її співали, наприклад на поминках чоловіків козацького роду, ще, навіть, у 19-му сторіччі. В ній – козацька туга за широким степом, за волею, за конем, за гострою шаблею та переможними битвами. «Тільки шабля козаку – у степу подруга». «Того коня турки вбили, шаблю ляхи пощербили, і рушниця поламалась, і дівчина відцуралась…». « За буджацькими степами їдуть наші з бунчуками, а я з плугом і косою, понад нивою сухою…».

Я, коли дивився це відео – плакав. А тоді враз подумав: Роман був дуже розумним і сміливим – але звичайним, веселим хлопцем. Він був просто людиною! Невже козаки були такими ж людьми, як і ми? Та ні – це були велетні, містичні й могутні!

Невже в боях вони так само допускалися помилок, переживали підступи й зради, терпіли поразки в окремих битвах і надмірно переживали з того? Невже допускали в думках, що можуть програти – і тоді ворог прийде на нашу землю нищити наші міста і села, вбивати і забирати в полон жінок і дітей? Невже вони були просто людьми – такими, як Рома Ратушний?

Ні, вони були мужні, несхитні, й не знали страху!

Так само думатимуть про нас наші нащадки. Про таких хлопців, як Роман. І коли чуєш на відео цю стару пісню – стає трохи легше. До речі, росіяни вважають українські пісні “заунивнимі”.
В тужливих українських піснях закодований наш архетип і від старої пісні він пробуджується неймовірно. Не вірите – включіть у найтяжчу годину повстанську пісню! Так спрацювала на весь світ «Червона калина». Андрій Хливнюк великий молодець, що одразу відчув її силу. Він підсвідомо вибрав пісню, найвірнішу з усіх, яка підтримувала усіх нас у найтяжчі перші два тижні війни – і підтримує й досі. Тому: слухайте українські пісні! Читайте українські книжки! Особливо зараз, у найважчі часи. Особисто я при цьому відчуваю неймовірну полегкість, і багато тривожних речей стають ясними й зрозумілими. А віра в нашу перемогу – неймовірно зростає!

Москалі, як справжні нащадки диявола, нюхом чують цю силу. У всі часи вони найперше намагалися знищити нашу пам’ять. Тому з окупованого зараз Херсона вони, найперше, вивезли з бібліотек українські книги. Кацапи завжди так робили: нищили наших письменників, наші рукописи, нашу історію, наших кобзарів, нашу пісню. Вони й зараз , найперше, катують письменників і журналістів в окупованих українських містах. Але все це – намарне. Ми – великий народ, і знищити нашу пам’ять не можна. Як писав Горліс-Горський: москалі розбудили в українському волові люту ненависть, хижого звіра, який тепер будь-кому відгризе руку! Перемогти нас тепер – неможливо! Це ми тепер будемо безжально нищити в Україні все російське: російську мову і російські школи, російську церкву, і – самих росіян! Все російське в Україні, відтепер – поза законом!

Коли я приїжджаю на Черкащину, на свою малу Батьківщину, я часто заходжу на старе кладовище. Колись найстаріша в нашому роду жінка – баба Келя – показала мені малому два велетенські, у півтора обхвати, ясени – що виросли в узголів’ях могил мого прадіда Гаврила і прапрадіда Конона. Мій дід повернувся з уенерівського війська у 20-х і закопав десь на городі рушницю і шаблю, а тоді довго переховувався від Совєтів. І щоразу, коли я буваю в Звенигородці, я обов’язково приходжу до прадідівських могил, міцно обіймаю дерева, прошу у них сили й натхнення. Бо в кожному з них, це точно, – є часточка моїх предків…

Як сказав редактор Павло Щириця: це – Місце моєї Сили!

Пам’ятайте все! Будьте – сильними!

Євген Стеблівський

Світлина: “Апостроф”