Хочеться, щоб у суспільстві був запит на правду

Тиждень як повернулася з Дружківки, а не можу позбутися відчуття якогось сюрреалізму. З одного боку розумію страх людей полишити свій сад-город, свій дім – і податися світ за очі до, як би там не було, незнайомих людей (якщо немає родичів) невідомо на який час.

З иншого – такої суміші теорій змови та російських штампів і фейків (від “доки ви там на Майдані стрибали, ми тут працювали і податки платили” до “перша зброя з’явилася у Львові та Івано-Франківську, коли там, на знак протесту, що Янукович відмовився від євроінтеграції перестали платити податки, а “ЛНР-ДНР” платило податки в український бюджет до вересня 2014 року, коли розбомбили залізничне сполучення з Донецьком – прочитайте в інтернеті – там все написано”) в людських головах я давно не бачила.

І це ж не тільки Дружківський чи Донецький феномен. Минулого року їхала з рідної Дубровиці – приблизно такого ж наслухалася від водія: і що Америка хоче нас поставити на коліна, і що ми така нація, що нам треба на кожного поставити поліціянта, щоб був порядок, і ще купу такої маячні. А вчора почула думку (та яку там думку – тверде переконання), що всіх учасників “Гадяцького сафарі” після війни обов’язково посадять. Бо вони цивільні, а вбивали військових – не по закону, тут розібратися треба.

Дуже хочеться, щоб у суспільстві був запит на правду. Не заспокійливі мантри в стилі Арестовича, а чітке розуміння, де ми живемо, в який час і що зробити в наших силах, щоб це життя стало кращим.

І щоб ми нарешті позбулися отих нав’язуваних роками наративів, що ми слабкі, ні на що не здатні, що від майбутнього варто чекати лише гіршого, а якщо цього не сталося – нам просто пощастило. На наших очах нація-жертва перетворюється на націю-воїна. І сила та гідність кожного – це внесок у нашу перемогу. Яка обов’язково буде. Питання лише: коли і якою ціною. І що буде далі?

На політиків не покладаюся. Тут я поки що скептик. Є таке передчуття, що до наступних виборів вони знову стануть конкурентами і почнуть ділити електорат, як весільний коровай. А хотілося б і після перемоги не забути, як ми були єдиними. Правда, ми зможемо?

Наталка Позняк, журналістка

Фото: Новинарня