Я вперше відчула скаліченість українського роду

— То ти хвилюєшся щодо свого майбутнього?

Я зависла. Я не очікувала такого питання. Як це взагалі? Що він має на увазі?

Ми сидимо в ресторані, що в старому місті. Сюди нас запросила гьорлфренд, або як кажуть іспанці, нобіа тата мого хлопця. Тут нормально в 65 мати нобіа чи нобіо, розлучатися по п’ять разів, ходити на побачення, коротше, робити все, аби знаходити власне щастя, те, від якого по-справжньому добре.

Я люблю велику родину мого нобіо. Вона інтернаціональна, хтось із родичів мільярдери, що живуть у Марокко та Голландії, хтось видатні художники та дослідники, хтось успішні бізнесмени, хтось алкоголіки та наркозалежні, що померли молодими, або вижили та намагаються вкрасти гроші своїх більш успішних рідних.

Ці люди знають свій рід до прабабусь і прадідів, що жили чотириста років тому.

А що я знаю про свій рід? Та майже нічого.

Для цих людей нормальним і звичним є планувати своє життя мінімум на 25 років уперед. Їм зрозуміло, що ось цей замок, що купила прабабуся, залишиться правнукам, що кожного року протягом 80+ років, вони майже всією ріднею збиратимуться в одному й тому самому готелі в Австрії на Різдво. А в тому готелі з покоління в покоління працює одна й та сама родина, де прадіди знають, що правнуки так само зустрічатимуть цю родину і 50 років потому.
Зараз ми затишно вечеряємо: я зі своїм нобіо, дядько та тітка мого нобіо, його тато та татова нобіа, вона зі своїм чотирирічним сином від попереднього шлюбу, він із десятирічним сином від попереднього шлюбу. За столом лунає іспанська, голландська та англійська мови. І ми всі розуміємо один одного.

Іноді розмова з загальної переходить на приватну та утворює пари зі співрозмовників. Зараз моїм співрозмовником є Ніл, дядько мого нобіо, мільйонер, що є СЕО однієї державної голландської компанії.

Нілу 60–65, він бачив якщо не весь світ, то більшу його частину. Його дружина — це любов, що зараз сидить навпроти мене, це та сама дівчина, в яку він закохався в 17 років. Вони з 17 років разом. У них троє дітей і вже двоє внуків, обидва мають блискучу кар’єру. Вона була директоркою по дизайну в Адідас і Лакоста, створювала посуд для мішленівських ресторанів і ще робила купу всього такого, що для мене звучить, як довбане кіно, а не реальність. Вона невеличкого зросту, тендітна сива жінка з молодими блискучими очима блакитного кольору. Ніл натомість 195 сантиметрів, займається пілатесом і ходить до кріокамер, тому на Різдво він найкращий лижник і молоде покоління не може його обігнати ані на лижах, ані на сноуборді.
Ніл і його дружина (не можу запам’ятати її ім’я, воно дуже довге та складне, а ще дуже голландське) привітні та приємні зі мною. Вони не сприймають мене, як бідну жіночку з України. Вони з цікавістю розпитують про мою роботу, мою родину. Вони мають найліпшого друга, що одружився з українкою та має багато ферм в Україні, тому вони були в Києві та не вважають українців за біженців без освіти.

Мені з ними комфортно. Комфортніше, ніж із родинами в Україні. Ми так легко спілкуємося, наче знайомі вже багато років, наче я вже давно не нобіа їхнього племінника, а його дружина і вони були на всіх наших родинних святах і дійсно нас люблять.

І при всьому цьому я зараз не розумію питання Ніла. Чи хвилююся я щодо мого майбутнього? Що він має на увазі? Мої стосунки з їхнім племінником? Моє фінансове положення? Чи моє перебування в Іспанії? Чи взагалі?

— Аякже, — кажу я після занадто довгої для такої розмови павзи, — хвилююся. У сенсі… я не знаю, що буде з моєю роботою, де я житиму, що буде з моїми батьками. Так, я хвилююся.
— Зрозуміло, — каже Ніл і робить ковток рожевого вина.

Я знаю, що в цих людей свої проблеми. Вони так само хворіють, помирають, одружуються й розлучаються. Але також я бачу, що загальний рівень тривожності в них нижчий, ніж у мене, нижчий, ніж у всіх моїх знайомих з України. І справа не лише у війні.

Тут я вперше відчула скаліченість українського роду. Нас постійно мордували, пригнічували, у нас забирали напрацьоване, нам забороняли самовираження й найкращих страчували.
Хто з українців, бодай колись, міг щасливо планувати своє життя на кілька поколінь уперед? Хто був впевнений, що ось ці зароблені потом і кров’ю статки належатимуть правнукам?

Я знаю уривками про моїх прабабцю та прадіда. Уривками. Жодних записів. Жодних повноцінних історій чи бодай оповідей, що дають змогу зрозуміти, якими були ті люди, чим вони жили, як їм було. Я їх не знаю. Я не знаю свого коріння.

А росія… росія завжди кривдила Україну, але ми так до цього звикли, що вже навіть перестали боротися і скаржитися. До 2014 року не боролися й не скаржилися.

Сумно це все й хочеться змінити.

Наталя Скорикова

Фото ілюстртивне

Мову ориґіналу збережено