Українська влада не просто толерує, а й підтримує УПЦ (МП)

Напередодні 31-ї річниці Незалежності України так звана Українська православна церква (Московського патріархату), яка насправді й далі, попри свої косметичні зміни в статуті, залишається частиною Російської православної церкви (РПЦ), Московського патріархату й продовжує пропагувати ідеї «русского мира», схоже, вирішила узяти реванш. Адже за шість місяців повномасштабного вторгнення Росії до України вона втратила чимало парафій, а її підтримка в суспільстві помітно скоротилася.

Чи цей реванш пов’язаний саме з річницею Незалежності? Думаю, так. У Росії люблять свої «перемоги» приурочувати до якихось дат. Звісно, росіянам зараз важко зробити якийсь серйозний удар по Україні. Наступати на фронті не вдається. Можна зробити масовану ракетну атаку. Але яка це «перемога»? Що вона дасть? Судилище над азовцями до дня Незалежності не встигли зорганізувати. Зате є УПЦ (МП). Чому б не використати її?

Дивна зустріч

20 серпня очільник УПЦ (Московського патріархату) митрополит Онуфрій у Києво-Печерській лаврі прийняв полонених російських окупантів. Він навіть благословив цих вояків, які прийшли вбивати українців. При цьому митрополит Онуфрій не дуже приді­ляє пастирську увагу захисни­кам України – його не видно на спільних молитвах на підтримку захисників Української держави, у госпіталях, серед родин поле­глих воїнів.

Російських окупантів автобусом привезли до лаври. Очільник УПЦ (МП) їх радо зустрів, провів із ними спільну молитву, проспівав «Многая літа», бажав окупантам здоров’я, «усього найкращого», мав з ними розмову. А після її завершен­ня подарував «дорогим гостям» молитовники, іконки і шоколад­ки.

Натомість про розв’язану Ро­сією війну було сказано дуже загально: мовляв, «вийшло як вийшло». Краще й не скажеш – якщо ти репрезентуєш церкву, центр якої перебуває на території держави-агресора. Водночас митрополит Онуфрій повторив ідеологеми «русского мира» про два наро­ди, які вийшли «з єдиної купелі хрещення», що українці й росіяни – народи-брати тощо.

Звісно, без дозволу влади зустріч митрополита Онуфрія з російськими полоненими не могла відбутися. Закономірно, виникає питання, а для чого це владі України було потрібно?

Аби показати після оприлюднених фактів про варварські знущання росіян над українськими військовополоненими, після відомостей про знищення частини полонених-азовців у Оленівці, що ми не такі, що ми утримуємо російських полонених в нормальних умовах? Але ж це можна було зробити інакше. Хіба важко було організувати серію репортажів про цих полонених, про їхнє життя в Україні? Власне, це робиться.

Навіщо було везти їх до митрополита Онуфрія й створювати майданчик для пропаганди ідей «русского мира»?

Хотіла влада цього чи ні, але описана зустріч митрополита Онуфрія з російськими військовополоненими показала, що вона не просто толерує, а й підтримує УПЦ (МП). І це при тому, що Російська православна церква (РПЦ), частиною якої є УПЦ, відверто захищає агресію Росії проти України, а серед священників УПЦ (МП) уже знайшлися колаборанти.
Патріарх Московський Кирило і міністр оборони Росії Сергій Шойгу в головному храмі російських збройних сил у Підмосков’ї, 14 липня 2020 року

«Стихійні» паломники

Зустріч митрополита Онуфрія з російськими військовополоненими «дивним чином» співпала ще з однією подією. На теренах Хмельницької області, яка належить до лідерів щодо численності парафій УПЦ (МП), була сформована майже п’ятитисячна група так званих паломників, які простували від Кам’янця-Подільського до Почаївської лаври. Таке паломництво в умовах воєнного стану не є допустимим. Адже заборонені масові заходи. Але, схоже, для вірян УПЦ (МП) закон не писаний.

Щоправда, керівники цієї релігійної структури начебто «відхрестилися» від ходи паломників. Митрополит Онуфрій сказав, що він не благословив її. Те саме заявило й керівництво УПЦ (МП) у Хмельницькій області.

Однак, по-перше, чомусь очільники УПЦ (Московського патріархату) не закликали вірян відмовитися від паломництва – принаймні в такій формі, в якій воно відбувалося. Принаймні вони могли б приїхати транспортом до Почаєва, а не влаштовувати це показове дійство.

По-друге, щоб зібрати таку кількість паломників, потрібна відповідна структура. Хто це все організовував? Хіба не церковні активісти чи навіть священники? До того ж організація була на належному рівні – паломники забезпечувалися харчуванням, їм створювалися умови для ночівлі тощо. Окрім фанатично налаштованих жіночок, серед учасників ходи було чимало здорових чоловіків міцної статури, яким би, певно, варто було б у непростий нинішній час захищати Україну, а не здійснювати такі паломництва.

А що влада? Як вона реагувала на такі протизаконні дії, які до того ж не були (принаймні офіційно) санкціоновані керівництвом УПЦ (МП)? На жаль, належної реакції не було. Не видно, щоб здійснювалися якісь кроки для припинення цього дійства. Тому виникає запитання: невже відповідні силові українські структури настільки безсилі, що не могли нейтралізувати організаторів ходи, а саму її заблокувати? Натомість поліція, фактично, здійснювала охорону паломників. Це, звісно, можна пояснювати тим, що, мовляв, потрібно було забезпечувати порядок, не допускати провокацій і так далі, і тому подібне.

Звісно, якби було бажання влади хоча б на рівні керівництва Хмельницької й Тернопільської областей заблокувати паломництво, це можна було зробити. Деякі громади в цих областях заборонили прохід через свої території паломників. І нічого. Паломники через ці терени не пішли. То що заважало це зробити по всій території цих областей?

Щоправда, під впливом цієї ходи Тернопільська обласна рада розродилася зверненням до Верховної Ради про потребу заборони УПЦ (Московського патріархату). Хоча таке звернення мало що вартує. Голова парламенту України Руслан Стефанчук однозначно висловився, що під час війни законопроєкти про заборону УПЦ (МП) розглядатися не будуть. Та й дуже сумнівно, що склад нинішньої Верховної Ради здатний заборонити УПЦ (МП).

Ходу паломників до Почаєва можна сприймати і як виклик УПЦ (МП), кинутий українському суспільству, і як певні «маневри». Активісти УПЦ (МП) провели «огляд» своїх лав, з’ясували власні мобілізаційні можливості, а також перевірили реакцію влади на свої протизаконні дії.

Чи обмежаться активісти УПЦ (МП) незаконною ходою до Почаєва? При такому толеруванні їхніх дій з боку влади, схоже, що ні. Вони зрозуміли: їм можна порушувати закон і їм за це, фактично, нічого не буде.

Як далеко вони можуть зайти? При такому толеруванні влади – далеко. Лишається сподіватися на реакцію суспільства. Принаймні те, що деякі територіальні громади заборонили в себе цю ходу, вселяє певну надію.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України