Усього-на-всього знадобився геноцид…

Про існування українців, які в принципі не можуть говорити українською мовою, як би щиро не намагалися, я дізнався вже десь після 2014 року. А зустрів особисто уже після 24 лютого. До того був ще азаров, але ж він росіянин. Мені в голові не вкладалося, як це можливо, бо ж її навчають у школі. Розумію, що в багатьох із них уроки велися російською, але яким би зросійщеним не був регіон, у ньому завжди знайдеться дрібка україномовних в оточенні. А телебачення? Вони ж поміж усіма цими якобівачамі не могли не бачити українські канали. Одне слово – для мене досі загадка, як вони дотепер не змогли вивчити українську. А питати про таке якось незручно.

Тому хоч і радісно, але трохи дивно було бачити “дозвіл” Збройних сил України на відстріл тих, хто не може вимовити слово паляниця. Навіть у Києві я таких зустрічав. Що вже казати про схід України.

Хоча нікуди правди діти – після 24-го на українську перейшли навіть люди, від яких я за все життя жодного разу не чув українського слова. Серед них дуже багато журналістів. Такий парадокс: в Україні знання мови було не обов’язкове для цієї професії. Вони роками переконували, що мова не має значення. Але тепер… Жоден не визнав, що помилявся, жоден не вибачився, не підійшов і не сказав: “А ти ж був правий. Ще тоді, ще десять років тому, ще до війни”. З левовою часткою з них я давно перестав спілкуватися, дехто видалив мене з друзів за мою нелюбов до російської. Чому ж, коли вони й самі перейшли на українську, досі відчувають до мене ворожість?

Ні, мені не потрібна їхня дружба, але чому вони не згадують про тих, хто товкмачив їм про важливість мови багато-багато років тому? А вони до цього дійшли тільки тепер. Усього-на-всього знадобився для цього геноцид. І дехто з них при такій короткозорості ще й пише політичну аналітику..

Сергій Одаренко

Мову ориґіналу збережено