Певно, більше не дивитимусь кіно…

Вже четвертий день фб змушує мене дивитися на Дженніфер Коннеллі. Ну бо мала вона чотири дні тому день народження. І от пістрявіє моя стрічка рекламою спільнот про кіно, в яких вітають іменинницю. Ну а я відомий фанат Коннеллі. Ще з дитинства, і фб очевидно про це знає. Тому три дні поспіль підсовує мені рекламу з Коннеллі у її найкращих образах.

Ну а я що? Тримався, тримався і врешті вирішив подивитися кіно, від якого у свої 18 зловив справжній інсайт. Відкрив я, значить, «Реквієм за мрією» і почав дивитися. Яке ж було моє здивування, коли замість потужного кіно, що вражає і шокує, я побачив типове нуднувате ніочьом зі старомодними вкрапленнями агресивного монтажу. Замість щенячого захвату від Аронофскі отримав розчарування в Аронофскі, який колись своїми «Реквіємом…» і «Пі» став для мене генієм від кіно і довго тримав цей статус аж до «Чорного лебедя». І Коннеллі з Лето – так собі зіграли. І музика вже давно набила оскомину. І взагалі – краще б тік-ток повтикав.

Але цей допис не про Коннеллі. І навіть не про Аронофскі. І не про наші дитячі досвіди сприйняття мистецтва.

А про те, що я вже вдруге за тиждень подивися кіно. Від квітня (був період у березні, коли я передивився з десяток культових воєнних драм) це мій четвертий фільм у війську. І другий за останній тиждень. Це прогрес. Це зцілення. Це вихід на траєкторію буденної нормальності. Це байдужість до обставин, на які не маєш впливу. Лежиш, дивишся в екран, спостерігаєш за рухомою картинкою, щось собі паралельно розмірковуючи, відволікаєшся на листування по автомобілях або на телефонні дзвінки, дослухаєшся, як знадвору ричить чи генератор, чи танк, поглядаєш на станцію для рації, що завжди під‘єднана до мережі і червоним вогником сповіщає про наявність або відсутність електроенергії. Знову повертаєшся до екрана. От Лето вже без руки, а Коннеллі згорнулася калачиком на дивані. Ну таке собі кіно, краще б поспав. І лягаєш. І засинаєш.

І сняться сни. І сниться якась актриса, але точно не Коннеллі, бо говорить українською з таким типовим північним акцентом (гомонить). І говорить мені щось про війну, про її безмежність у часі та просторі, використовуючи словосполучення «прігожинська росія», від якого мені у сні все холоне. І я усвідомлюю, що путінської росії вже давно немає. Путін був лише інструментом для приходу до влади прігожина, і що там у того прігожина комплексів ще більше, а від того й маніакальної люті. Що тепер ми маємо справу з першорозрядним шизофреніком-кокаїністом, який тримає мережу ресторанів, де подають як делікатес людські ембріони… що проти нас не країна зла, а країна потойбічного зла, де катування і жертвоприношення вписані в конституцію, а на вулицях уздовж бордюрів вмонтовані спеціальні жолоби для стоку крові.

Прокинувшись о 5:30, першим ділом я глянув на станцію для рації. Темно. Значить без кави. Вдягнувся, взяв зброю і помарширував лісовою стежкою на пост. Всівся і задумався, що, певно, більше не дивитимусь кіно. Ні з Коннеллі, ні з Євою Грін ні, з Кейт Вінслет. Тік-ток дивитимусь.

Артем Чех, письменник

На світлині: кадр із фільму “Реквієм за мрією”

Мову ориґіналу збережено