Зоряна Починайко: «Мене цікавить все, що нас ускладнює й дарує більше радости та свободи»

Пропонуємо увазі читачів онлайн-газети «ПолітАрена» інтерв’ю з режисеркою та засновницею «Театру Живаго» Зоряною Починайко.

Зоряно, ваш Театр з самого початку замислювався як інтуїтивно-психологічний?

Спершу «Живаго» задумувався як незалежний камерний театр з насамперед авторським репертуаром, а інтуїтивність і психологізм – це вже вийшло саме по собі… Однозначно – він задумувався як мобільний театр, який може грати будь-де з мінімальною кількістю реквізиту, що дає насправді свободу і дійсну незалежність від багатьох технічно-організаційних моментів.

 

Ви працюєте передовсім з аматорами?

Буває по-різному. У нас є і люди з освітою, і люди після студії, і повністю аматори. Для мене найважливішим є те, чи «горить» людина виставою. Звісно, потрібний і акторський талант, але аматор, який «горить», може з часом розкритись і бути дуже переконливим на сцені.

 

Розкажіть, будь ласка, про засновників тих методик, з якими ви працюєте, створивши ваш соціальний Форум-театр.

Театр пригноблених  (ТП) — це театральна методика, яка була створена бразильським режисером і політиком Аугусто Боалем у 1960-х  роках  минулого століття під час диктатури у Бразилії. За допомогою ТП Боаль прагнув створити безпечний простір для участі кожного у творчому процесі та обговорення і вирішення соціально-економічних проблем людей, які страждають від пригноблення та несправедливості. Методика становить  систему вправ, ігор і технік, які працюють з тілом, чуттями та особистим досвідом учасників  для створення можливостей для діалогу, критичної рефлексії нашої соціальної реальності  та активного пошуку низових рішень соціальних проблем. Як інтерактивна форма театру, заснована на співучасті, вона допомагає людям провести репетицію дій та знайти у безпечному просторі театру різні можливості, які пізніше можуть бути реалізовані в житті.

 

Що ви для себе відкриваєте нового, коли проводите воркшопи?

Насамперед бачу, які ідеї «включають» людей, наскільки учасники готові розкриватися та співтворити, спостерігаю цікаві культурні особливості. Іноді ситуації з воркшопів, спонтанно побудовані сценки чи творчі інсайти можуть стати джерелом натхнення і для мене особисто в подальшому.

Зоряна Починайко

«Живаго» це від слова «Життя»? Чи були якісь алюзії до роману Боріса Пастернака?

Мені дуже подобається корінь «жив». Перед заснуванням театру я займалася фольклором, у нас був фольк-колектив «Жива», названий на честь давньої богині життя (він існує і досі, хоча я з ним зараз не співпрацюю). «Живаго» зі старослов’янської значить «живого», і театр замислювався як «театр живого пошуку», де можна експериментувати з ідеями/темами/формою, не будучи затисненими у прокрустове ложе тих чи інших кліше. Романом Пастернака я зацікавилася дещо пізніше, оскільки багато хто запитував, чи не на честь героя ми назвали театр. І довідалася, що Пастернак назвав свого героя приблизно з тої ж причини, з якої я театр! Отака історія. Потім ми трохи «бавилися» з образом лікаря і колись навіть придумали слоган «Живаго – лікую душі» (посміхається).

 

Вираження своїх непростих ситуацій через пластику й рух превалює над текстом, який народжується інтуїтивно?

На воркшопах за методикою «театру пригноблених», різновидністю якої є «форум театр», все відбувається дійсно так. Проте «тілесний пошук» відбувається суто на етапі пошуку тем для сценок. Потім підключається текст. Але процес все одно протилежний до звичайної роботи над виставою, де акторам спершу дають текст, а потім під нього продумується мізансцена чи пластика.

 

Чи варто «ламати» стереотипи? Як на мій погляд, то варто, бо це допомагає зростати особистості, а яка ваша думка?

Будь-яка заскорузлість веде до занепаду, тому однозначно варто, хоча, звісно, це не завжди приємно. Це стосується як індивідуума, так і загальних соціальних процесів.

 

Розкажіть трохи, будь ласка, де ви навчалися? Кого вважаєте вашими духовними наставниками?

Стосовно офіційної освіти, то за першою освітою я германіст. Потім навчалася на джазовому відділі як вокалістка, але не завершила навчання, і лише згодом потрапила на режисуру, внаслідок чого зрозуміла, що театр і є тим мистецтвом, яке поєднує «під одним дахом» усе, що я хотіла б робити. Cтосовно наставників у плані режисури це, звісно, З. О. Захарчук, моя «режисерська мама». Якщо ж говорити про світоглядні речі, то наставників багато – це були книги, які потрапили мені до рук у певний час, люди, з якими відбулася та чи та розмова. Певний час я захоплювалася буддизмом, але зараз не вважаю себе буддисткою, хоча періодично використовую техніки цієї традиції. У певний час мені дуже заімпонувала концепція Гри В. Демчога, тому можна вважати його також певним чином вчителем. Зараз я продовжую вивчати різні концепції та техніки – по суті, мене цікавить все, що нас ускладнює й дарує більше радості та свободи.

 

Які враження залишилися після недавнього турне вашого театру до Відня?

Це не зовсім турне, а періодична співпраця з музеєм «Бельведер 21», у рамцях якого відбувається проєкт «Tea Talk» для українців та австрійців, суттю якого є ігрові техніки, соціальні сценки тощо. Іноді, звісно, граємо і вистави, але поки це були тільки моновистави. Враження завжди надзвичайно теплі, дуже люблю Відень – для мене він як друге рідне місто.

 

«Гра в ролі – момент концентрованого життя», – ви розглядаєте акторську гру як гру в стані розширеної свідомості, певне, це дано не кожному, проте можна грати різні ролі у звичайному житті, якщо цього вимагають обставини, проте навіть таке дається далеко не кожному, можливо, потрібна особлива гнучкість характеру?

Маю на увазі, що гра в ролі потребує набагато більше уваги, аніж звичайні буденні дії. Тобто це стан концентрованої уваги, який певним чином можна порівняти з медитацією – з тою різницею, що під час медитацій ми зазвичай спрямовуємо увагу на себе/свої відчуття тощо, тоді як актор спрямовує її на кілька об’єктів, частина з яких знаходиться зовні. Загалом – можна сказати, що в ролі ми проживаємо себе більш інтенсивно. Звісно, для акторства потрібний певний склад психіки – спеціалісти говорять про так звану «акторську реактивність», котра є вродженою і лише відточується тренінгами.

 

Чи надихають вас літературні твори? Хто ваші улюблені письменники, філософи?

У підлітковому віці захопилася Кафкою, хоча тепер він для мене занадто «важкий». Потім був Гессе, Цвейг, Олді, Орвел, Гакслі. Страшенно люблю поезію В. Шимборської. Якщо говорити про філософію – це, в першу чергу, східна традиція – наприклад Рамана Махарши. Але – список доповнюється…

 

Не виникало бажання поставити щось за творами Віктора Петрова (Домонтовича)? Або за «Містом» Валеріана Підмогильного? Чи цікавий вам український урбаністичний психологічний роман першої третини ХХ століття?

Потенційно цікавий, але поки що не мали таких планів. Можливо, з часом щось таке задумаємо…

 

Мобільність і здатність до імпровізації вигідно відрізняють українців від бюргерів австро-німецького виховання?

Австрійці також чудово імпровізують. Але що можна сказати про українців – так це те, що вони набагато швидше емоційно розкриваються і не бояться «емоцій темного спектру», котрі у західному суспільстві частково табуйовані.

 

У вашому дуже цікавому відео «Поміж культурами і стереотипами. Мої враження від Європи», яке є на вашому ютуб-каналі «Homo ludens», ви правильно говорите про табуйовані теми для обговорення в тамтешньому суспільстві. Можливо, вони вважають, що обговорення таких тем дозволено лише дипломованому психотерапевту на особистісній зустрічі? Можна сказати, що для німецькоцентрованого менталітету табуйована будь-яка відвертість?

Звісно, не буває суспільства, у якому була б повністю відсутня будь-яка відвертість. Але доволі багато тем, які в нашому суспільстві заведено відверто обговорювати близьким колом, на Заході є «тими самими» запитаннями до психотерапевта. З одного боку, це має переваги – адже ніхто не порушує чиїхось кордонів. З іншого – створює відчуженість між людьми, тож більшість спілкування часто зводиться до рівня «смолток».

 

Гадаю, що акценти на «квір-культурі» або феминізмі в контексті репрезентації сучасного західного культурного контінууму робляться тому, що саме під подібну тематику в першу чергу там надаються гранти?

Я теж так гадаю. На Заході це теми, про які заведено говорити, бо «так треба», щоби бути прийнятним, щоби відповідати «повістці дня». Тоді як, наприклад, розмови екзистенційного характеру там не вітаються – і, почавши щось таке, ризикуєш перетворитися на «синю панчоху». Звісно, ніхто не говорить, що питання західної «повістки дня» є неважливими – проблема власне в перебільшеному акцентуванні на них – на фоні, наприклад, ситуації в Україні або голоду в світі.

 

Розкажіть, будь ласка, трохи про ваші репертуарні спектаклі, зокрема, про «Сумну колумбіану». 

«Сумна колумбіана» на вірші Л.Костенко – фактично, вистава у формі квартирника – адже глядач потрапляє додому до героїні, що є відображенням її внутрішнього світу, де потрібно навести лад. Сценарій створила сама акторка – Ксенія Мисів, вона мала повну свободу у виборі поезій, і ми зі сценографом просто допомогли їй це «поскладати» навколо певного сюжету та роботи з реквізитом. Зараз у нашому репертуарі з’явилися ще дві нові вистави – моновистава Exodus на вірші В. Стуса, В. Вітмена та Т. Еліота, а також імерсивна вистава-екскурсія музеєм сучасного мистецтва «Easy recycled» на мій текст. Ще дві вистави зараз перебувають у розробці, але ми «потримаємо інтригу». А загалом про наш репертуар детальніше можна почитати на нашому сайті: http://zhyvagotheatre.com.ua/.

 

Як ви ставитеся до традиції «Комедія дель арте»? Як про це, наприклад, пише Павел Муратов в книзі «Образи Італії». Він пише про класику цього жанру. А яке ваше ставлення до цього жанру?

У нас колись навіть були імпро-сценки в стилі «дель арте». Це був проєктик одного молодого актора – швидше імпровізація на тему «дель арте», де фігурували традиційні для цього жанру персонажі, але поміщені вони були в сучасне середовище. Жанр дуже цікавий власне за рахунок своєї «живості» та спонтанності.

 

Коли я перебуваю в Європі, я відсторонююся від оточуючого там, щоб зберегти свою особистість. Україна, насправді, найкраща країна для творчого самовираження, просто нашій країні не вистачає ще зараз соціальної орієнтованості, яка вигідно відрізняє західноєвропейські країни. Ми зможемо побудувати соціальнорієнтовану європейську модель держави, коли подолаємо корупцію, коли створимо справжнє громадянське суспільство, розуміючи, що держава – це ми самі, а не якісь там чиновники, і якщо не станемо будувати жорстко-капіталістичну американську модель, в якій все вирішують, в першу чергу, гроші.

Взагалі особисто я за введення базового доходу для всіх, особливо для творчих людей, хай це буде 2000 гривень, ти хоч з голоду не помреш, я кажу це як творча людина, яка вже 10 років не має постійного заробітку.

Є і альтерантивний варіант: почати жити комунами, грмадами, де існуватиме взаємопідтримка.

А яка ваша думка?

 

Я думаю, що немає ідеального ладу, який би підходив усім. Хто, як не люди з гірким досвідом «диктатури пролетаріату» знають це краще. Щодо мене я радше за «капіталізм з людським обличчям» – тобто за гарно відлагоджений механізм держави, котра має достатньо коштів для того самого мінімального доходу, які, своєю чергою, надходять до бюджету від платників податків, тобто від вітчизняного бізнесу, що отримує підтримку від тієї ж держави і на неї, в результаті, і працює. Звісно, це дуже поверхнево, бо я не є ані політиком, ані фінансистом – але варіант комуни, на мою думку, підходить далеко не всім, тому що більшість із нас не повинна відкидати своєї схильності до володіння приватною власністю та до індивідуалізму. Проте все дуже по-різному, і складність власне у тому, щоби віднайти ту «золоту середину», яка влаштувала б більш-менш усіх.

 

Спілкувалася Каріна Шафрова

Мову ориґіналу збережено