Рік, який зробив нас грубішими, але світлішими зсередини

Обіцяла собі не писати про війну, і все ж не можу мовчати в річницю.

Я входила до тих 77%, хто за даними соцопитувань, до останнього не вірив, що війна таки розпочнеться. Моя сестра з чоловіком виїхали з Києва за кордон ще за тиждень до 24 лютого, бо її попередили і відправили у відпустку. А я мала купу своїх життєвих планів, під які навіть підписала у нотаріуса попередній договір… Але все стало на паузу. Моє життя вже вдруге (після Чорнобиля) розділилося на “до” і “після”. Мій “вічний” календар на полиці зупинився на 24 лютого.

Рік тому я прокинулася від вибухів за вікном. У месенджері подруга пише: “Війна!”. Пам’ятаю, як вискочила на вулицю, ще темно, з різних боків гримить, Телеграм шаленіє від повідомлень про наступ на Київ, в небі ревуть літаки, сусіди один за одним виводять сонних переляканих дітей, вантажать в авто речі, домашніх тварин в переносках і від’їжджають, хтось біля під’їзду вже годину чекає таксі, яке все не їде. Коли вщухають вибухи, каркають ворони і в повітрі тхне горілим…

Мені не було куди тікати, на чому їхати і куди, батьки одразу сказали, що нікуди не поїдуть. В перші дні я працювала без вихідних, лякала навіть думка про переповнені поїзди, які штурмували люди на вокзалі і їхали стоячи. Ще кілька днів намагалася знайти більш-менш безпечне місце десь на Західній і таки знайшла, хоча туди так і не доїхала, щодня проходила через вокзал, але змирилась з тим, що нікуди не їду і просто жила далі, працювала, щось робила.

Пам’ятаю дядька в окулярах з верхнього поверху з мішком картоплі 24 лютого. Я йому тоді навіть позаздрила – вивозить сім’ю, жінку з донькою, а мене ніхто не вивозить і не можу виїхати сама… Але знайомий полковник з Одеси мені тоді сказав: ти ж не знаєш, куди він поїхав з тою картоплею. І ось за кілька місяців цей дядько сідає зі мною в ліфт і знову з мішком картоплі. І розповідає, що з Києва на початку війни вони виїхали до родичів у Гостомель і потрапили у пекло – майже місяць просидів у підвалі в окупації…

Можна згадати багато за цей рік – і страшного, і сумного, і навіть веселого. Відповідала на одне соцопитування напередодні річниці вторгнення і ловила себе на думці, що і страх, і біль, і відчай, і все погане мають здатність стиратися з пам’яті. Так влаштована людина, що хочеться пам’ятати хороше.

Рік, який зробив нас грубішими, але світлішими зсередини. Хтось, навіть близький, віддалився назавжди, хтось чужий став майже рідним. Кардинальна переоцінка цінностей. Вчитися чомусь доводилось щодня.

Що найбільше запам’яталося? Як у перші дні, коли з аптек зник інсулін, шукала його для батька, мені в месенджері прислали 67 однакових повідомлень з лінками на телефони в мережі якихось міфічних лікарів, які нібито роздають інсулін, але які не відповідали, дякую Любі, Мар’яні і Жені, котрі тоді виручили конкретно. Як потім ішла по Повітрофлотському мосту за інсуліном під вибухи з усіх сторін. Коктейлі Молотова під вікнами, спецназ на поверсі, який ловив диверсантів. Як якийсь чоловік прислав мені цілу коробку з Ангелами у той день, коли розбомбили мій басейн. Як 31 грудня стояла на зупинці і прямо наді мною збили ракету. Спалена Житомирська траса, де на одному подвір’ї з розтрощеною садибою чоловік смажив шашлики, Ірпінь, Бородянка і Буча, в які випадково потрапила проїздом уже після їх звільнення, де в будинках світилося дуже багато вікон. Як бігала в темряві з ноутбуком у пошуках розетки і Інтернету. Як спала на холодній бетонній підлозі паркінгу, а поряд сиділа бабуся з Горлівки і запитувала, яка в мене пенсія (не усвідомлювала і що її Горлівка давно окупована, і що зараз війна).

Як сказав Вова, їдучи на фронт: Я люблю життя, але вже не боюсь за нього вмирати. Як дружно “залягли на дно” родичі, які жодного разу не зателефонували з-за кордону і не спитали, як ми тут, чи не відповідали на мої пости. Як знайомі і друзі, які спочатку били себе в груди, що збиватимуть дрони з балкона автоматом чи банкою огірків, тихенько виїжджали за кордон і немов розчинялись. Натомість як же “зігрівало” в месенджері таке просте, на перший погляд, від чужих людей – “Як ти?”

Ми не знаємо, що буде завтра і чим це все закінчиться. Але ми живемо, кожен щось робить на своєму місці – хтось покинув адвокатську практику чи високооплачувану роботу в ІТ і взяв у руки автомат чи джавелін, хтось робить новини, хтось лікує людей, хтось пече хліб, ремонтує електрику, хтось народив у війну дитину…

І все ж є відчуття, що певний перелом уже настав. Нарешті прокидаються наші “глибоко стурбовані” західні партнери, усвідомлюючи, що одними резолюціями, гуманітаркою і прихистком біженців війну не спинити. Не тільки армія стала сильніша, змінився і кожен з нас. Зрештою, скільки дивного і неймовірного було за цей час, на що здатний тільки Господь. Не полишає передчуття, що ця війна закінчиться так само несподівано як і розпочалася.

Але відчуття тривоги не полишає. Як написала геніальна Ліна Костенко – “Майже рік, а руки тремтять, як уперше… На рік помінявся наш вік, на сто постаріло серце…”

Йдемо вперед, не зважаючи на страх і морок, віримо в ЗСУ і допомагаємо хто чим може, наближаємо Перемогу кожен на своєму місці!

Юліана Шевчук, журналістка

Світлина: “Німецька хвиля” (Київ у перший день повномасштабного вторгнення рашистів)

Мову ориґіналу збережено