Позбавлена власного усвідомлення як носія української національної ідеї

У визначенні “еліта” немає чіткої однозначності.

1. Політичний підхід оцінює належність до еліти за фактом володіння реальною владою або впливом на політичні процеси (безвідносно оцінок інтелектуальних та моральних якостей тих чи інших індивідів).

2. Ціннісний підхід базується на вихідному сенсі поняття “еліта”. Мається на увазі, що в еліту входять індивідууми, які володіють більш високим інтелектом, талантом, здібностями, компетентністю в порівнянні з середніми показниками конкретного соціуму.

В українському суспільстві критеріїв ціннісного підходу приналежності до еліти не вироблено.

Принаймні будемо розуміти під “елітою” стійку спільність людей з глибокими зв’язками, які мають спільні інтереси і доступ до важелів реальної влади.

Почнемо все спочатку. Визначення “еліти”.

Слово “еліта” походить від латинського дієслова “elіgо” – “обираю”, тобто означає “обрані”.

В різні історичні періоди та в різних суспільствах цей термін трактувався досить по-різному.

В традиційному суспільстві під “елітою” розумілися вищі касти, які мають пряме “божественне походження” – тобто природну перевагу одних над іншими.

Станове суспільство вже надає перевагу до індивідуальних заслуг. Якщо приналежність до касти є незмінною якістю буття то приналежність до стану є випадком, зусиллям та волею.

В класовому ж суспільстві принципи диференціації зводяться до найпростішої формули володіння засобами виробництва та іншими матеріальними багатствами.

Що маємо.

Сучасна українська “еліта”, з точки зору її формування та функціонування, явище патологічне.

Вона є продуктом розпаду СССР та унезалежнення колоніальної адміністрації в УРСР від метрополії.

Її типові постаті – партійно-господарська номенклатура, енкавдистські, пропагандистські та комісарські кадри, що були відряджені в Україну з московщини для здійснення індустріалізації, колективізації та інших програм побудови комунізму. Саме під їхнім окупаційним наглядом і були кадри, рекрутовані з місцевих. Тобто весь той персонал, який чинив погроми, геноцид, терор та масові репресії, що знекровили українську націю.

Опинившись при владі в 90-х роках минулого століття, ця колоніальна адміністрація не змінила своєї природи. Необхідність у формуванні апарату незалежної держави вона використала для власного відтворення. Демократичні інститути, багатопартійність, парламентаризм i поділ влад використали для пограбування народного майна, престижного і прибуткового працевлаштування своїх родичів та нейтралізації політичних рухів.

Тому генеза всіх щаблів цієї “еліти” є ущербною – там відсутня будь-яка етика, мінімальний культурний рівень, а мораль взагалі не має імперативу честі. Відповідно вона позбавлена власного усвідомлення як носія української національної ідеї. Нічого, окрім цинізму, хамства, невігластва та жорстокості, вона передати не може.

Аби залишитись на своїх місцях, переважна більшість її представників готова поміняти все – ідеологію, переконання, релігію, стать…

Зробити в Україні щось осмислене можна буде лише тоді, коли ця каламутна хвиля зникне у небуття.

Щодо соціально-політичного аналізу еліт. Їх еволюції та інволюції.

Тут нам будуть цікаві праці Нікколо Макіавелі, Ґаетано Моска, Роберта Міхельса.

Але почнемо з Вільфредо Парето. Його “ротації еліт”.

Сергій Чаплигін, філософ