Через війну вперше побачили трохи світу

Якось розмовляли з клієнткою про те, що ми можемо зробити для України, перебуваючи за кордоном. (Окрім донатів на ЗСУ та цивільні потреби співвітчизників). Дійшли висновку, що наша основна задача – бути ментально здоровими, почувати себе добре і жити повноцінним життям.

Подумалося, що ми, українці, бачили? Вічну боротьбу за виживання… Як не совок з тоталітаризмом, то дев’яності з тотальним дефіцитом та беззаконням, як не постійне знецінення на особистісному та професійному рівнях, так постійні кризи, політичні та соціальні катаклізми, корупцію, непрофесіоналізм на всіх рівнях, погані дороги, неякісні товари, ковід-диктатуру, сурогат науки та літератури; як не всюдисущий аб’юз, так колективне пияцтво, як не кацапський шансон і дурнуваті фільми про ментів, так квартал 95 і сватів та вічні талант-шоу із запорєбріковськімі звіздатими…

Більшість співвітчизників, які мене тут, на еміграції, оточують, ніколи не мали закордонних паспортів. Через війну вони вперше побачили трохи світу, вперше отримали хоча б більш-менш пристойні соціальні виплати, гроші на дітей…

Чужі країни роблять для нас те, що наша країна для нас ніколи не робила…

Чи так багато з нас знало, що таке спокійне, сите, стабільне життя, де є гідна винагорода за працю та перспективи на майбутнє?

В цьому всьому ми намагалися шукати світлі плями та бачити хороше. Ми його знаходили, ми його бачили. Воно, мабуть, в чомусь таки було. Але, здебільшого, у якості винятків та наших ідеалізованих проекцій.

Ми звикли компенсовувати своє пострадянське насліддя з усіма витікаючими, компульсивним героїзмом та вічною самопожертвою… Самопожертва – стала національною ідеєю для одних і засобом маніпуляції для інших… Самопожертва – це дорога до пекла, встелена не лише трупами благих намірів, але й найкращих представників нашого народу.

Мені боляче… За нас, вічно збідованих, вічно гнаних, вічно оплакуючих, в яких радість від життя завжди не на часі…

Мені понад усе хочеться, щоб якнайбільше українців не лише вміло жертвувати собою й виживало, але й нарешті жило здоровим, повним та спокійним життям!

Живіть, дорогі співвітчизники, де б ви не були. І будьте щасливі, попри все!

Можливо, саме тоді, коли у нас сформується індивідуальний запит на здорове життя, колективні зміни на краще в нашому суспільстві також відбудуться.

Злата Біневич, психолог

Фото: Blumberg.com

Мову ориґіналу збережено