Юрій Володимирович не дуже любив Франка та Кобилянську

Сьогодні день пам’яті Юрія Володимировича Шевельова. В моїй особистій пам’яті Шевельов займає особливе місце.

Так сталося, що я досить часто зустрічалася з ним, коли була на стипендії у Колумбійському університеті і мешкала на сусідній від нього вулиці. Я частенько навідувалася до нього, він запрошував мене до ресторану, бо завжди вважав своїм обов’язком нагодувати своїх гостей. Він показав мені свій улюблений ресторан і кафе, де він любив замовляти свій улюблений banana cream cake – на його 90-ліття я замовила там для нього цілий такий торт.

Так сталося, що я відвідувала його разом з колегами в передостанній день його земного життя, та навіть була присутня на похороні. Ось тут трохи з моїх спогадів про ці дні. Їх колись я написала, здається, для Критики.

” Я бачила Шевельова і в передостанній день його життя. У ті квітневі дні 2002 року у Гарріманівському інституті Колумбійського університету відбувалася щорічна конференція Асоціації по вивченню національностей. На конференції був круглий стіл, присвячений питанням канону і канонотворення в Україні. Головував Григорій Грабович, виступали Марко Павлишин, Тарас Кознарський, Марія Ревакович і я. Після виступу вже під вечір ми утрьох – Мирослава Знаєнко, Марко Павлишин і я – пішли провідати Юрія Володимировича до лікарні святого Луки на Амстердам-авеню.

У той день Юрієві Володимировичу погіршало. Коли ми увійшли до палати, він лежав ще більше схудлий, без окулярів і тому, як кожний короткозорий, виглядав ще більше незахищеним, ніж звичайно. Коло нього знаходилася пані Оксана Радиш. Юрій Володимирович майже не говорив. Щось клекотіло у нього у грудях. Чесно скажу, що я ледве впізнала його, і щоб якось зняти незручність, я пожартувала: «Ви, Юрію Володимировичу, схожі на Франка». Я не сказала, що на одне з останніх прижиттєвих фото хворого Франка. Шевельов скривився – він не особливо любив Франка. Мирослава перевела на жарт і сказала це вголос – «Юрій Володимирович не любить Франка».

Напруження трохи знялося, ми почали розповідати Шевельову про конференцію, трохи жартувати. Я розповідала йому, що нарешті знайшла назву для своєї книжки про Кобилянську, про яку я не один раз йому оповідала. До речі, Шевельов не особливо любив і Кобилянську та все мене допитувався, що таке я в ній знайшла. Але, як я пізніше побачила, він залишив у себе вдома томик Кобилянської, коли переправляв свою бібліотеку до Японії, і говорив менi, що спеціально намагався перечитувати його, щоб зрозуміти, чим вона мене привабила. Справді, Кобилянська з її несформованим, неоромантично-сентиментальним жіночим письмом йому не могла імпонувати. Я однак намагалася переконати Шевельова, що, як письменниця і людина, вона цікава відтворенням колізій і перипетій характеру жінки вікторіанської доби. Зрештою, тим, що вона сама пропонувала у щоденнику – “називайте мене психологічною загадкою”.

Отож, під час наших відвідин я сказала йому, що назвала книжку «Femina melancholica», і Юрій Володимирович схвально й розуміюче поглянув на мене – я зрозуміла, що назва йому сподобалася. Справа в тому, що він уже майже не міг говорити. Точніше, він щось говорив, але його не можна було зрозуміти. Пані Радиш нахилялася близько до його грудей і пробувала розібрати слова та передати нам. Це було важко. Вона намагалася розпізнати фрази, підбирала різні версії , Юрій Володимирович незадоволено морщився – усе було не те. Я запитала його стривожено: Юрію Володимировичу, Вам важко говорити? З того, що розібрала пані Оксана, виходило: «Важко, що мене не розуміють».

Можна було б поставити на цьому крапку. Хоча Юрій Володимирович завжди не приховував свій егоїзм (а він був самодостатнім, і його цікавило передусім власне «Я», про що свідчить і назва його мемуарів), однак під час тієї останньої зустрічі, бо вранці наступного дня Його не стало, я відчула в тих його словах гіркоту. Нерозумінням супроводилося чимало періодів його життя.

Однак є ще один спогад, власне, саме це вже останній спогад про Юрія Володимировича. Як відомо, Шевельов заповів себе спалити і підхоронити на могилу до своєї матері, єдиної близької людини у його житті. Наприкінці травня у Кембриджі мали здійснити цей заповіт. На кладовищі було небагато людей – деякі співробітники з Гарвардського українського інституту, пані Оксана Соловей, Оксана Радиш i Надійка Світлична, яка зробила багато фото під час того поховання, Мирослава Знаєнко, Андрій Даниленко, Теодор Костюк з дружиною, син Григорія Костюка, похресник Шевельова, якого він обрав своїм спадкоємцем. На могилі матері Шевельова зробили невелике заглиблення, священник прочитав молитву, пані Оксана Соловей взяла урну з прахом Шевельова, в руці в неї виявилася ще також одна з його улюблених сов, очевидно, приготовлена заздалегідь, і тихо, повільно поклала все це у заглиблення. У мене промайнула думка: підсадили Юрія Володимировича, як квітку… Це враження було остаточним. Воно закріпилося і стало останнім, особливо ще й тому, що Андрій Даниленко тут таки при могилі прочитав слова, які мабуть востаннє читав Юрій Володимирович у себе вдома. Справа у тому, що на робочому столі Шевельова у його помешканні лишилася розгорненою книжка віршів Павла Тичини, якраз на «Похороні друга», там, де говорилося: «Усе міняється, оновлюється, рветься, / у ранах кров»ю сходить, з туги в груди б»є / замулюється мулом, порохом береться, /землі сирій всього себе передає».
Так мої спогади про Юрія Володимировича розпочинаються чашкою, з якої він дав мені напитися, а закінчуються чашою, в якій його похоронили. Між ними – чаша самого життя…

Київ, 2 грудня 2008 року”.

Тамара Гундорова