Дієвидло і криза української науки та освіти

Остання суперечка щодо «дієвидла» (оригінальний переклад слова interface) вкотре показала в якій глибокій кризі перебуває українська освіта й наука, а саме лінгвістика й перекладознавство. У багатьох інших галузях теж, Олег Хома дуже добре розповідав про аналогічну ситуацію в історії філософії. Втім, історики філософії мають принаймні колектив «Європейського словника філософій», «Sententiae», а також кілька приватних і грантових ініціатив із якісного видання перекладів першоджерел, тоді як у мовознавстві в нас провал за провалом: від кривого «нового правопису» до вражаюче непрофесійного СУМ-20 та відсутності повноцінного корпусу української мови на 32-му році незалежності (а без корпусу неможливі ні якісні академічні словники, ні адекватні рішення з унормування). Звісно, є окремі хороші ініціативи й навіть невеличкі корпуси, але все це дуже розрізнено й ізольовано, тримається виключно на ентузіазмі й доброчесності окремих подвижників. Це падіння загального наукового рівня (яке швидко тягне за собою й тотальне падіння загальноосвітнього рівня) призводить до того, що немає великої різниці між аматорами, які вигадують оригінальні словечка, середньостатистичними власниками мовознавчих дипломів, і навіть титулованими академіками з дуже сумнівними якщо не компетенціями, то мотивами (багато що скидається на свідому диверсію).

Нижче спробую трохи описати цю кризу й завершити коментарем про власне «дієвидло» та нашу ситуацію з ігровою локалізацією.

1. ПЕРША ОЗНАКА КРИЗИ: ХАМСТВО

Найяскравішою ознакою нашої наукової та освітньої кризи є відсутність нормального простору для дискусії. Причому мова йде про цілком нейтральні сфери, не пов’язані з війною чи Московією, де емоції й агресія цілком зрозумілі. Публічна агресія й лайка в лінгвістичних і термінологічних суперечках між ніби перекладачами — це жах.
Одна сторона впирається в очевидно неправильний термін «дієвидло», а інша сторона замість тверезих критичних зауважень опускається до хамських і дуже суб’єктивних пасажів, які повністю нівелюють цю «критику» й навіть могли б прихилити на протилежний бік, якби перша сторона теж не вела себе по-хамськи.

Може я чутливіший до цього через багаторічну роботу в американському корпоративному середовищі, де стиль спілкування й дискусії — це просто інша планета в порівнянні з тим, що маємо серед українців. При цьому рівень незгоди і суперечок не те, щоби відрізнявся. Та є певні правила й рамки. І так, іноді західні вчені та спеціалісти теж дозволяють собі різкі висловлювання й завуальовані образи, але це рідкісне явище й має наслідки для репутації.
У нас же ситуація кошмарна. Одна справа, коли хамськи поводяться люди без освіти, але ж це стосується й людей із дипломами, — магістрів, кандидатів і докторів, — зокрема й тих, хто намагається критикувати це хамство. І мене, звісно, теж зачіпає, бо в українському просторі ніби щось перемикає, і ти вже не можеш дискутувати так, як дискутуєш англійською. Важко не хамити, коли однаково хамлять усі — від експерта з української мови сантехніка Васі до академіка й до президента.

2. ДРУГА ОЗНАКА КРИЗИ: НЕКВАЛІФІКОВАНІСТЬ

Якщо ми уявимо, що хамство зникло і всі стали коректними й увічливими, та щиро й добросовісно з повагою до опонента намагаються щось аргументувати чи заперечувати, то криза від цього нікуди не подінеться. Стане очевидною інша критична проблема — брак кваліфікації. І вона набагато страшніша за хамство.

2.1 Некваліфіковані «дипломанти»

Ми маємо вкрай низький рівень кваліфікації навіть «дипломованих» перекладачів і лінгвістів. Мені доводилося бачити роботу людей із магістерським дипломом «перекладача» і в мене був шок від того, як вони взагалі спромоглися отримати той диплом. При чому це були ніби серйозні вузи, як-от мій КНУ чи НАУКМА. Насправді в нашій освітній системі після вступу набагато важче не отримати диплом, ніж отримати його. Через це складається хибне враження, що немає різниці між аматорами і «професіоналами», бо деякі любителі набагато краще володіють мовами, ніж власники дипломів. Однак це не так. Диплом означає принаймні шанс на кваліфікацію. Відсутність мовознавчого диплома одразу ставить межу, вище якої перекладач не зможе стрибнути (може крім якихось унікальних геніїв). Бо ж володіння мовами для дійсно якісного перекладу недостатньо, це лише мінімум.

2.2. Аматори

Якщо взяти переклади навіть найбільш титулованих любителів (тобто перекладачів без спеціальної мовознавчої освіти), то там завжди є проблеми зі стилістикою, словотвором, прагматикою чи ще якимсь суто теоретичним фундаментом перекладу. З іншого боку там можуть бути такі потужні переваги (володіння рідкісною мовою, кваліфікація в темі тексту), що дозволяють закрити очі на недоліки. Тому в аматорстві немає нічого поганого, тим більш у наших умовах тотального браку (для деяких мов — повної відсутності) кваліфікованих перекладачів. Без аматорів просто нікому буде перекладати, особливо низькобюджетні та вузькоспеціалізовані продукти. Однак коли аматор починає уявляти себе кваліфікованим лінгвістом і дискувати на суто мовознавчі теми — починається біда, особливо з урахуванням рівня наших «дискусій».

А це трапляється часто, бо любителі бачать, як жахливо перекладають люди з дипломами, і вважають, що відсутність диплома не проблема. Тоді як це проблема. Не папірець звісно, а відсутність мовознавчої кваліфікації, яку можна здобути лише в належній освітній інституції під керівництвом висококваліфікованих викладачів. У нормальній ситуації диплом означає, що людина базову кваліфікацію таки здобула, а не просто приємно й весело провела свою юність.
Люди без філологічної освіти можуть бути перекладачами-ремісниками, які старанно виконують роботу, орієнтуючись на чинні норми, але вони завжди провалюються в мовних питаннях, які виходять за межі правопису й нормативної бази, бо не мають фундаментальної філологічної бази. Їм обов’язково потрібна співпраця з літературним редактором із належною мовознавчою кваліфікацією. Найчастіше аматори й некомпетентні «дипломанти» паляться саме на словотворі та стилістиці, іноді на нерозумінні оригіналу. Вони не знають, що творення нових слів відбувається не як Бог на душу покладе, а за певними досить складними правилами, і що стиль — це не езотеричні відчуття й суб’єктивні смаки, а об’єктивні й науково доказові речі.

З іншого боку, некваліфіковані критики аматорських перекладів часто не розуміють, що мова — це не математика, вона гнучка, постійно змінюється, тут немає жорстких навіки зафіксованих рамок і законів. Але немає й хаосу. Мовознавство — це чіткі орієнтири, принципи та метод, які можуть різнитися залежно від задач. Тому одні аматорські чи некваліфіковані переклади можуть виявитися цілком пристойними й доречними, а інші, зроблені на позір за тим же підходом — жахливими або принаймні сумнівними (уникання англіцизмів у фентезі доречно, а от у кіберпанку це буде кошмар).

2.3 Брак кваліфікованих викладачів

Є ще третя проблема, не така очевидна, — брак кваліфікованих викладачів, які спроможні зі здібних студентів підготувати справжніх спеціалістів. Старше покоління справжніх учених уже давно в кращому світі або на пенсії. Середнє покоління (плюс-мінус моє) або виїхало за кордон робити наукову кар’єру там, або взагалі залишило науку та працює в комерційній сфері. Молодше вже часто не має висококваліфікованих викладачів і має ще менше мотивації лишатися в науці. Звісно, є виключення, але їх одиниці. Ніхто з найздібніших студентів, із якими я разом вчився і спілкувався, не залишився в українському університеті. Складається враження, що нинішня гуманітарна наука тримається на людях, які отримали базову вищу освіту на початку дев’яностих (їм зараз близько 50) й активно працювали над своєю кваліфікацією надалі. І це все. І немає механізму, за яким би найбільш талановиті студенти могли залишатися в університеті чи науці. Залишаються найбільш адаптивні і з найбільш міцними нервами, що не дорівнює найкваліфікованішим чи й геніальним, яких намагаються відбирати в західних вузах. Тож людина, чиї здібності суттєво вищі середніх, не має можливості для їхнього повноцінного розвитку в українській науці й мусить або виїжджати закордон, або йти з науки в ту сферу, де вона ці здібності зможе розвивати до максимуму. Якщо падає рівень викладачів, то падає рівень і студентів, що не може не відбитися й на тих, хто ні про яку наукову кар’єру не думає, а просто хоче отримати робочу кваліфікацію.

Звісно, у хороших вузах, як-от КНУ, лишаються досить високі стандарти й викладачем будь-хто не стане, але навіть тут цей рівень зовсім не такий, яким він міг (і мав) би бути. І проблема невідрахування неуспішних студентів теж нікуди не збирається зникати.

3. ДІЄВИДЛО

«Дієвидло» дуже гарно ілюструє все описане вище.

Цей переклад неправильний і некваліфікований, якщо це спроба відповідального перекладу, а не свідомо створений конфліктний мем для піар-кампанії. Тут є принципова різниця зі, скажімо, ігроладом, який створений словотвірно й семантично правильно та точно передає одне з двох значень gameplay (для другого значення є перекладний термін «ігровий процес»). У «дієвидлі» ж порушено майже все, що можна порушити. Навіщось припасовано специфічний суфікс -л(о), який тут дає певне стилістичне навантаження (через подібність із повидлом, їдлом, кодлом і бидлом воно або комічне, або підкреслено грубе), тобто словотвір уже неправильний, бо суфікс не додає до семантики нічого корисного, і створює непотрібне стилістичне забарвлення. Семантично слово настільки віддалене від interface, що чесно було б сказати, що це взагалі не переклад, а вільна асоціація. В оригіналі буквально: префікс «між-» + «форма/фігура», небуквально в цьому випадку: «засоби, якими незалежні системи передають інформацію одна одній». Якщо ми вже перекладаємо, то треба триматися або передачі семантики (перекласти потрібне значення з-поміж тих, яке має слово), або форми (тобто зробити формальну кальку для всіх значень оригіналу). Насправді якісний переклад цього терміну міг би придатися в багатьох некомп’ютерних сферах (наприклад, у філософії), бо дозволив би позбутися «комп’ютерної» стилістики. Адже два основні значення слова («засоби, якими незалежні або ізольовані системи передають інформацію одна одній» та «місце, через яке незалежні або ізольовані системи передають інформацію одна одній») виходить далеко за межі інформаційних технологій і непогано було б мати різні варіанти для семантичного та стилістичного нюансування.

Попри все, невдача — це не причина закидувати авторів камінням чи займатися цькуванням, і ті, хто так роблять, так само демонструють свою некваліфікованість і нерозуміння того, як взагалі функціонує мова.

«Шлякбитраф» — це спілка переважно любителів-ентузіастів, а не маститих професіоналів, і вони працюють переважно на волонтерських засадах або через спільнокошт, а не за комерційними контрактами. І навіть якби вони були суто комерційною компанією, то теж не все так просто. Це могло бути рішення замовника, а не перекладача, або спонтанне суб’єктивне прозріння-затьмарення, яке находить іноді й на найбільш кваліфікованих перекладачів, або результат низької оплати праці й неможливість через це залучити спеціалістів, або нереалістичні дедлайни й поспіх, або цілком розумна ідея створити мем і тему для новин з метою піару. Однак я особисто виходжу з того, що це спілка ентузіастів, і оцінюватися їхня робота має саме так. Аматори часто дозволяють собі те, що спеціалісти не наважаються робити, і це призводить до дуже цікавих результатів і нерідко збагачує мову, тому в ширшій перспективі це благо. Є безліч випадків, коли неправильні переклади, жахливі кальки, жаргонізми й канцеляризми входили до літературної мови, розширюючи діапазон її можливостей. Катастрофою це стає, якщо відбувається не природним чином через поширення слововживання, а нормативними рішеннями якихось некомпетентних функціонерів із «дипломами» чи без. Загалом же чим більше синонімів із різними стильовими та семантичними нюансами ми отримуємо, тим краще, бо є з чого вибирати.
Яскравий аналогічний приклад — «непозбувна бентега». Це теж неправильний переклад з англійської, зроблений плідним і талановитим аматором без фундаментальної філологічної освіти. Він викликав обурення, став мемом і… увійшов до літературної мови як сталий вислів. Звісно, не з тим значенням, яке туди намагався вкласти перекладач, і тим більше без жодного зв’язку з оригінальним текстом Джона Фаулза. Однак мова збагатилася іронічним висловом, і це добре. Цілком може статися, що така ж доля чекає й на дієвидло. Навряд чи його хтось стане всерйоз вживати замість інтерфейсу, хіба в якихось комедійних іграх, але в мову воно може ввійти. Власне, воно вже є фактом мови, як би не кусали лікті хейтери. Цей факт може виявитися тимчасовим і одноразовим, а може й залишитися.

Сам принцип того, що англіцизми можна перекладати — правильний, тут жодної мовознавчої проблеми немає. Проблема може бути з виправданістю/невиправданістю цього перекладу в кожному конкретному випадку, зі стилістикою такого перекладу, способом словотвору, семантичною відповідністю тощо. Важливий момент, про який забувають: це слово з гри, із суто розважального продукту, це не сувора технічна документація чи нормативний текст, де з точними термінами треба поводитися обережно й у більшості випадків доречніше лишати англіцизми. В художньому перекладі навпаки доречніше їх уникати, особливо якщо дія відбувається не в наш час, а сто років тому, коли всіх цих сучасних англіцизмів у нашій мові не було.

4. УКРАЇНСЬКА ІГРОВА ЛОКАЛІЗАЦІЯ

Як і в багатьох інших сферах, ми не маємо усталеної української відеоігрової термінології. Як на мене, то наразі це плюс, бо сприяє появі різних підходів, спілок і команд, які працюють за різними принципами, і на основі яких можуть виникнути цілі школи перекладу, що між собою дискутуватимуть і конкуруватимуть. А конкуренція ідей — це вкрай корисна річ для розвитку культури. Тому я навіть боюся, що в нас можуть швидко зарегулювати сферу термінології. Бо крім свободи для формування шкіл треба ще й серйозна кваліфікація й наукова база, а з цим, як я писав вище, у нас проблеми. Мають з’явитися теоретики відеоігрового перекладу, які захищатимуть свій підхід на належному науковому рівні. Хоч ігрова локалізація близька до художнього перекладу та кіноперекладу, але тут усе ж дуже багато специфіки та нюансів, включаючи сплав із технічним перекладом, і має бути окреме осмислення.

Загалом підходи до перекладу можна розмістити на системі координат, де з одного боку протиставлення максимально точної передачі оригіналу іноді зі шкодою для українського тексту та максимально природний український текст іноді зі шкодою для точності передачі оригіналу, а з іншого боку — протиставлення лише усталеної й широковживаної літературної лексики та багатшої мови з включенням екзотичних слів та прийомів. Тож загалом може бути щонайменше чотири дуже різні підходи. У книжковому перекладі можна зустріти всі, і це добре, бо кожен може вибрати те, що йому подобається більше (особливо, коли перекладних книжок видається стільки, що всі все одно не купиш).

5. ВИСНОВОК

дуже простий: без нормального розвитку науки, високих наукових стандартів і наукових продуктів (корпуси, словники, дослідження) неможлива нормальна філологічна освіта, а без неї — якісний відеоігровий і будь-який інший переклад. Тож якщо ви толеруєте міністрів-плагіаторів, радієте скороченню видатків на науку та зменшенню навчальних дисциплін, то чого так переймаєтеся поганими перекладами? Повірте, такими темпами далі буде тільки гірше.

Дмитро Кузьменко

На світлині: розбомблений рашистами корпус харківського вишу