Здали ключі від старої хати

Спина не розгинається, я той сарай вчора мила як проклята. Чекаємо які причини лендлорд озвучить, щоб не віддавати депозит. Це завжди інтрига: а ну ж що цього разу? В нас ніколи не було такого, щоб люди просто взяли і віддали.

Найсмішніша ситуація була з останньою київською хатою на Палладіна. Ми її просто вилизали, замовили у клінінгової компанії генеральне прибирання ще коли це не було мейнстрімом. Я навіть віддраїла до блиску плиту, яку перед нашим приїздом загидила племінниця хазяйки. Жодного серйозного пошкодження за всі роки. Тільки за дверима, там де ручка, витерлись шпалери. І в одному місці Яся провела олівцем по шпалерах, але ми ще за рік до того це обсудили.

І ось момент істини.

Хазяйка хати, Татьяна Пєтровна, киянка років шестидесяти, фанатка пейзажів з бурштином з Андріівського, заходить з таким чоткім фейсом, на якому написано «я не збираюсь віддавать гроші» і мені вже смішно, бо я все розумію і передчуваю захоплюючу драму. Вона никає зі скорботним поглядом по хаті, зітхає і приговорює «убілі квартіру!». Я ще тримаюсь, але потім вона заходить у велику кімнату, сідає на табуретку і починає плакать.

– Шо вже тут?, – питаю.
– Убілі так квартіру!, – каже вона і показує на шматок відірваних і приклеєних шпалер у кутку. Її чоловік так тихенько і боязко:
– Танєчка, ето ж ми, ето ж я когда кровать заносіл зацепіл…

Коротше, це завжди цікава вистава, яка може коштувати як місяць оренди.

Антоніна Малей, дитяча письменниця