Про психічне здоров’я воюючого суспільства

Українська правозахисниця Олександра Матвійчук, голова організації “Центр громадянських свобод”, нагородженої Нобелівською премією миру 2022 року, закликала українців до емпатії в ситуації з акулою, яка в Єгипті з’їла московита.

Про це вона написала у фейсбуці в п’ятницю, 9 червня.

“Усім нам дуже складно. Особливо останні дні. Слова тонуть. Як будинки, сади, собаки, люди, їхні мрії на Херсонщині. Тому я б нічого взагалі не писала, але «синдром акули» небезпечний. На війні завжди є загроза стати дзеркалом іншої сторони. Коли кожного дня стикаєшся з жорстокими вбивствами, катуваннями та тотальним руйнуванням, складно зберігати людяність посеред виру людського горя. Але ми і це зможемо.
Виграти війну з Росією – це ще значить, не перетворитися самим на Росію”, – вважає Матвійчук.

Подібну до Матвійчук позицію зайняв також Олексій Арестович.

Варто зазначити, що український інтернет вибухнув сотнями мемів та жартів з приводу загибелі росіянина від зубів акули в Хургаді. Її зокрема називають “дієвішою за ООН” на тлі катастрофи із затопленням Херсонщини внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС.

Позиція Матвійчук і Арестовича наразилася на рішуче несприйняття коментаторів у соцмережах.

Зокрема, письменниця Оксана Забужко різко відреагувала на позицію Матвійчук.

“БРИТВА АКУЛИ”. Перепрошую, але це настільки очевидно, що аж ніяково писати: спроба в розпалі геноциду вмовити жертві геноциду почуття вини за чорний гумор на адресу країни-ката є класичною, підручниково чистою ІПСО з віктимблеймінґу. (Так, цьому вчать; так, це давно й докладно розроблена політтехнологія, не буду повторювати тут те, що вже 100 раз писала – і в “І знов я влізаю в танк”, і в “Найдовшій подорожі”.)
І так, мені особисто дуже прикро, що до тих гебнючих мальчіков-з-“маленькою-культурою”-в-трусіках, які оперативно “включілісь в работу”, щоб вам, не дай Біг, трошки не попустило (і справді перевели масовий “акулячо-солдатський гумор” наших мереж у режим пів-обурення, пів-виправдання, куди менш корисний для психічного здоров’я воюючого суспільства!), долучилася наша Нобелівська лавреатка. (У неї була прекрасна Нобелівська промова, яку я не раз цитувала в публічних виступах.) Що ж, не всі витримують випробування мідними трубами. Жаль, дуже жаль.
Зате який досконалий інструмент отримало українське суспільство, щоб блискавично розрізнити “своїх” і “чужих”, не множачи сутності – на суто емоційному рівні!
(Бо, так – той, хто в мить, коли ви, перебуваючи всередині катівні, забуваєтесь полегшеним сміхом, зараз же мчить до вас з криком “нє смєть!” – це не друг вам, хоч би скільки запевняв у протилежному, – це вохра, ворожий “психологічний наглядач”-аб’юзер, – і для вас, з погляду вашої безпеки, не має жодного значення, чому і як він на такій роботі опинивсь: хто б то не був – “давайдосвіданія”!)
Дай нам Боже всім сили й розважливости.
Переможемо”, – написала Забужко в своєму блозі.

Онлайн-газета “ПолітАрена”