Впевнена, що в театру ляльок є величезна перспектива – Яна Титаренко

У Львівському театрі ляльок розпочинається новий сезон і ми попросили головну режисерку театру Яну Титаренко висловити свої думки щодо театрального процесу й дещо розповісти про майбутню прем’єру цього сезону, виставу за п’єсою Андрія Бондаренка «Атомна русалка».

На початок сезону ви готуєте прем’єру. Якою ви бачите майбутню виставу? Зараз для неї спеціально роблять нові ляльки?

Дійсно, готуємо прем’єру «Атомної русалки». Художниця-постановниця цієї вистави – Інеса Кульчицька.

Зараз я ще не можу розповісти детально про ляльок до цієї вистави, нехай наразі це буде секретом. Скажу що і я, і Андрій, і актори дуже надхнені макетом, ескізами та різноманітними знахідками в сценографії Інеси Кульчицької.

П’єса «Атомна русалка» вже була поставлена у Німеччині. Її світова прем’єра відбулася 18-го березня 2023-го року в театрі «Neue Buhne Senftenberg» в місті Зенфтенберг.

У тій виставі звучать авдіозаписи українських акторів, тобто вистава вийшла двомовна: українською й німецькою. Власне, українську авдіочитку для німецької постановки робили ми із нашими акторами Львівського театру ляльок. Після німецької прем’єри в нас виникло бажання не обмежувати себе читкою.

Щодо тексту, п’єса розрахована на дорослого глядача і мені подобається жанр, в якому це написано. На жаль, кількість болю, жаху, страху в нашому реальному житті вже не сприймається як трагедія, а стає чимось наближеним до норми. Тому я навіть не знаю, якою театральною мовою треба сьогодні віддзеркалювати ці події, думаю, що не натуралістично і не реалістично. Тому твір Андрія Бондаренка мені дуже імпонує. Наприклад, фраза героїні: «Жити нормальним життям в ненормальних умовах», – для мене це якась вихідна точка цієї історії. Там є низка драматичних і навіть комедійних ситуацій. Є поради, як збирати тривожну валізку, і пояснюється, чому сьогодні ми кладемо до неї кеди, а завтра – старі фотографії.

В «Атомній русалці» Андрій говорить про людські відчуття й почуття, його герої розповідають про блекаути, про те, як посадити у вазонах помідори – «мої сади Перемоги». В одній сцені з’являється солдат і зізнається: «Я втратив пам’ять, тому прийшов до цього будинку на запах помідорів». Він хоче, таким чином, знайти свій дім.

Здається, що ці деталі, такі прості і всім знайомі подробиці сьогодення мають знайти відгук у глядачеві, бо вони чи не найточніше відбивають стан сьогодення українців. Инша річ – чи вдасться передати всі ці нюанси мовою театру? Але нас із командою це зворохобило й хочеться передати свої враження. Бо ж, можливо, нам усім ще довго доведеться жити «нормальним життям у ненормальних умовах».

Знаю, що ви разом із Уляною Мороз режисерували виставу «Засвітнє танго» за мотивами роману Ю. Винничука «Танго смерти»…

Справді, це була дуже цікава і незвична співпраця. Певно, небагато є прикладів роботи над виставою одразу двох режисерок. У процесі виявлялися суттєві різниці у підходах режисерки драматичного театру й режисерки театру ляльок, і це нерідко допомагало знайти нові цікаві рішення.

Для мене також був захопливим сюжет вистави «Засвітнє танго», як для харків’янки, яка переїхала до Львова й лише тут багато чого дізналася про історію цього міста. Ми командно працювали багато годин над текстом (інсценізація В. Тужиної. – Ред.), і Уляна Мороз багато надавала інформації і надихала власним розумінням і шановливим ставленням до історії Львова. Тоді як Інеса Кульчицька постійно цитувала роман, аналізувала й шукала рішення для кожної мікросцени й кожного героя.

Я одразу була зачарована кількістю перформативних об’єктів, складністю і потужністю декорації (інженерне рішення Яна Галаса. – Ред.). Мені здавалося, що такої кількости об’єктів мало вистачити на декілька вистав. З великою цікавістю я шукала рішення, як подати ту чи ту метафору художниці, як одна лялька має співвідноситися з иншими ляльками та об’єктами на сцені, як це має співіснувати з живим планом.

Часто доводилося ухвалювати рішення інтуїтивно, без опертя на якісь вже знайомі стандартні принципи. Треба було шукати щось инше. Це був експеримент, на який не кожен театр погодиться, бо ж такий проєкт з’їдає майже всі ресурси (фінансові, творчі, часові тощо). Гадаю, в цій роботі весь колектив для себе знайшов щось нове, особливо актори, які мали тренінг тривалістю в три-чотири роки. Добре, що ми встигли зробити прем’єру «Засвітнього танго» до 24-го лютого 2022-го року. Ми будували цю виставу на фактажу подій 1930-х-1940-х років у Львові. Якби прем’єра відбулася після 24-го лютого, зрозуміло, що низка акцентів у ній була би зовсім инша.

Ось короткий спогад з репетиції вже після повномасштабного вторгнення: сцена в тюрмі на Лонцького, де перед нами розкладені «частини тіл» – розстріляні, скалічені, пошматовані…  І ми робимо прогін, доходимо до цієї сцени, а весь світ вже побачив фотографії з Бучі. …Мертва тиша на сцені, така страшна й така вібруюча…, така атмосфера, яку просто неможливо зіграти. Сидиш у залі з мікрофоном і стає моторошно не те щоб щось коментувати, а взагалі вдихати чи видихати…

Пані Яно, чи мріяли ви з дитинства стати режисером-лялькарем?

В дитинстві мама віддала мене на танці. І коли мені виповнилося дванадцять я почала цікавитися: а що там таке активне, драйвове, веселе відбувається в сусідньому кабінеті театральної студії.  Гадаю, що мене підкупила свобода від натягнутих носочків у балетках. Але головне, що там в сусідньому кабінеті всі вільно рухалися та розмовляли. Тоді як на заняттях з танців я частенько жартувала і отримувала зауваження, роблячи розминку біля станка. Отже, узгодивши з мамою мій перехід з одного кабінету в инший в школі мистецтв № 5, я потрапила до студії «Наш Дім». Вчилася там до кінця школи, бо далі вступила до Харківського Національного університету мистецтв ім. І. Котляревського, де, до речі, теж треба було в балетках тягнути носочок. Але це була найкраща подорож у п’ять років, і я дуже вдячна всім, хто допомагав подорожувати, та всім, хто додав екстриму.

Наскільки мені відомо, ви навчалися в Харкові й працювали спочатку в Харківському театрі ляльок? Робота у Львівському театрі ляльок подарувала вам новий досвід?

Я навчалася в Харківському Національному університеті ім. І. Котляревського і маю диплом режисера театру ляльок. У Харківському театрі ляльок я не працювала, мала там тільки режисерську практику під час навчання.

Тож, важко порівнювати досвід студентської практики та роботи в театрі. Мені новий досвід подарувала робота і в театрі ляльок, і на катедрі. Бо це подвійний виклик, якщо не враховувати переїзд в инший кінець країни.

Враження від різниці у якості театрів й методології шкіл були дуже яскраві, часом навіть негативні. За час, що я перебуваю у Львові, я багато чого отримала і багато до чого почала ставитися инакше. Але тут список прикладів життєвих і професійних буде великим, бо я порівнюю весь процес від 2017 року до сьогодні. Можу додати, що я щаслива, що відстань в 1000 км між містами для мене – це 1000 тем, порівнянь, питань, прикладів і загадок.

Розкажіть, будь ласка, про виставу “Святкові сни”, що з неї почалася ваша робота у Львівському театрі ляльок. Знаю, що її відзначено в 2019-му році в Києві на фестивалі «Прем’єри сезону» як «Найкращу виставу для сімейного перегляду».

Я би могла годинами розповідати, як тривала праця над цією виставою…

Пам’ятаю, як спочатку ми у форматі онлайн знайомилися і фантазували навколо тексту із художницею Уляною Кульчицькою. Паралельно доробляли текст разом з Мартою Гурин та Уляною Мороз.

Двійко дітей, Святко та його сестра Дзвінка, напередодні дня святого Миколая засинають під мамину колискову. І їм сниться, що вони потрапляють у вирій різних свят аж до Йордана.

Ця вистава розгортається в просторі чорного кабінету, де існують пласкі планшетні ляльки та різноманітні за розмірами гібридні ляльки. Точність графічного вирішення, контраст масштабів і гротесковість кожного об’єкту сценографії Уляни Кульчицької мене як режисерку дуже надихав. У цій виставі не завжди можна навіть точно назвати, до якої системи ляльок належить та чи та лялька. І це круто, бо дає можливість випробовувати щось нове.

Ми з Уляною шукали систему координат спілкування, пізніше я будувала горизонталі та вертикалі спілкування з акторами, тож, не випадково сценографічним рішенням є система координат, де Святко шукав з сестрою Миколая, а команда театру шукала акторську, світлову, сценографічну, режисерську і так далі партитури вистави.

Перед нами також стояло завдання створити не класичний і не банальний образ Св. Миколая. Мені здається, що художниця Уляна Кульчицька з ним цілком упоралася. Коли на виставі розсуваються лаштунки і Св. Миколай вітається з глядачами, проводячи по всіх рядах сонячними променями, – це підкупає дітей і всіх, хто готовий бачити дива. Це в найкращих традиціях опери, коли при піднятті завіси всі аплодують.

Неймовірний професіоналізм і підтримка всієї команди і виробничих цехів, а особливо головної художниці театру Інеси Кульчицької дуже нам допомогли. Пані Інеса з цехами працювала з самого ранку, а з акторами вночі, її палке ставлення до професії надихало і тримало атмосферу постановки.

Можу сказати, що лише гумор, гротеск і навіть сарказм рятував нас під час шаленого графіку репетиційної роботи над цією виставою. Я не певна, що в Україні існує ще один такий театр, колектив якого міг би творити за таким шаленим графіком.

Я дуже радію, що незважаючи на всі складнощі, ця вистава вийшла, і навіть відзначена фестивальними нагородами, в першу чергу – за сценографію. І навіть попри той факт, що в Києві на фестивалі «Прем’єри сезону» «Святкові сни» відзначили як «Найкращу виставу для сімейного перегляду», я вважаю, що головна заслуга в цьому саме сценографів.

Кажуть, що лялькарі вміють оживити душу предмета. Можете поділитися професійним секретом – як це відбувається у вас?

Мені здається, що режисер театру ляльок може не лише «оживити» предмет, він може все і ще трошки! Я впевнена, що в театру ляльок є величезна перспектива. Мистецтво лялькарства має прадавнє коріння: починаючи від ляльок-автоматів чи масок в обрядових дійствах, починаючи від вертепів і ляльок-мотанок. Але весь спектр можливостей театру ляльок іще не прозвучав на повну. В Україні частина театрів ляльок не має навіть повноцінної команди професіоналів у творчому складі, тому доводиться говорити про відсутність конкуренції на конкурсах у театрах. Попри те, що театр ляльок має довгу і славну історію, акторів-ляльководів випускається не дуже багато.

Як викладач я випустила один курс студентів-акторів у Львові. А зараз ми набираємо новий курс при Львівському театрі ляльок і тепер наші студенти вперше будуть акредитовані як «актори театру ляльок».

В чому секрет? Сьогодні скажу так: здається всі секрети полягають в любові! Як і в будь-якій иншій професії передовсім важлива любов до того, що робиш. Секрет у наполегливості, спрямованості, впертості, в бажанні вдосконалювати, шукати, експериментувати і, головне, помилятися та вчитися на помилках!

Яку п’єсу мрієте поставити? За яким текстом?

Років зо п’ять тому я би швидко відповіла на це запитання, а сьогодні – ні…  Багато що залежить від команди, з якою твориш, може бути пересічний текст і сильна акторська робота. Може бути потужний композитор, який витягне спектакль, може бути яскравий акторський склад, навіть простір може диктувати певні умови.

Мені, наприклад, дуже сподобалося працювати над створенням вистави «Шмата. Одного вечора в бомбосховищі» у форматі «колективної творчості». Я би ще спробувала подібний підхід до процесу створення вистави. Це давно винайдена й відома практика, проте, мені здається, що на сьогодні це працює й терапевтично. Думаю, це чудовий підхід і тренінг для всієї команди. Це дуже важливо щодо залучености й відчуття присутности кожного, можливости для всіх вкласти у виставу щось своє: речення, павзу, крапку, колір, звук, пісню, вірш, метафору, будь-яку деталь, що потім зробить майбутню виставу ціннішою для творців.

Для мене важливо, щоб була професійна команда, яка горить і хоче працювати. В такому форматі можуть збуватися будь-які мрії і будь-які плани. Тож, тепер я можу сказати, що орієнтуюся не на драматурга, і не на якусь конкретну назву п’єси, а на команду.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавець