“Золота доба” київської книжкової класики виявилась забутою

Була з дружнім візитом (майже по-сусідському) в родині, що можна сказати “за дві копійки” зробила мене киянкою.

Сталося це в кінці серпня 1990 року. Я закінчила КДХІ, приїхала до Києва, щоб знайти роботу за спеціальністю “мистецтвознавство”. Нічого не знайшла, спакувала свою бібліотеку, що залишалась в гуртожитку на Лук’янівці, аби відіслати поштою в село, і в останній вечір перед від’їздом вирішила зателефонувати усім, хто добре до мене ставився у роки навчання. З апарату, що висів у гуртожитку, куди треба було кидати дві коп., щоб поговорити три хвилини. І от остання монетка, я набираю номер родини Мільковицьких, до яких приходила в гості, коли перед захистом диплому викладала історію мистецтв у дитячій художній школі №2, що на Березняках. Вітаюсь, і раптом чую: “Діаночка! Це Ви? А ми Вас по усьому Києву шукаємо, у нас ставка звільнилась. Є аж півтори, Ви ж не проти стільки взяти?”
Так я залишилась жити і працювати у Києві.

Аркадій Семенович помер після ковіду.

Велетенський його архів, де книги для видавництва “Веселка”, журналу “Барвінок”, худкомбінату залишився у десятках тек, які ще розбирати і розбирати. За вечір його дочка Анастасія показала мені дещо, від чого руки мої тряслись, поки фотографувала смартфоном.

Невимовно шкода, що ілюстрації Аркадія Мільковицького, Ніни Денисової, Валентини Мельниченко до казок лежать у родинних архівах, не перевидаються, не працюють у сучасній культурі. Чомусь сталось так, що “золота доба” київської книжкової класики (1960-1990 рр.) виявилась забутою. Особливо прикро за дитячу книжку, де скільки не видивляйся, а радянських ідеологічних кліше не знайдеш, є лише світлі, веселі, ліричні образи. Їх би у сучасну поліграфію, нові шрифти, хороший дизайн…

Маленьку дещицю зафіксованого показую, із вдячністю і сумом, що можу хоч так хоч трішки продовжити життя цим образам…

Діана Клочко