Союзники цінують силу й упевненість, а не слабкість

Є у нас цікаві люди.. Русофобію, хвала Богам, нарешті дозволено офіційно (жарт, звісно, але…), так вони почали тремтіти, щоб українців не звинуватили в полонофобії. Угу, це через оте кіно про Довбуша, яке я ще не дивилася, але треба.

Леґенди про шляхетних розбійників характерні, звісно, не лише для українців. Дуже часто ці самі розбійники, на відміну від просто собі грабіжників, виникають під тиском чужоземного вторгнення, або засилля чужоземців (іновірців) в їхній країні. При чому ці чужоземці шляхом завоювання або при попусту влади, посідають “хлібні місця” і доводять народ до жебрацтва тощо.

В леґендах про Робін Гуда діючою силою є конфлікт між саксами й норманами, в леґендах про Роб Роя між англійцями і шотландцями, в леґендах про Довбуша між українцями і поляками, в леґендах про Кармелюка між українцями та росімперією. Я певна, що в кожній країні, яку свого часу зліпили або намагалися зліпити з етнічно-різноманітних, часто ворожих одне одному, клаптів, є історії про відважних хлопців, які грабували приходнів, наділяли бідняків, бо бідняки були “свої” по крові і по мові, і могли заховати та прикрити, коли що.

І жоден народ цього не соромиться… Окрім наших малоросів, які раптово перекваліфікувалися в полонофіли. Основний арґумент “розвінчувачів леґенд”: “історія про те, як грабують багатих – це “совок”. Бгг, людоньки, у бідних зазвичай нічого грабувати, а якщо виділити їм із здобичі, то вони й погоню відведуть і сховок дадуть. Класика жанру і повний реалізм а не “совок”. Це лише в “совку” грабували бідних, виносячи з двору останню зернину, причому з благословення держави.

Смоляки, тобто набрані з місцевих загони, які один пан назвав “теробороною” бгг, теж не новина. Колаборантів, які у всі часи працювали на чужинців за скількись там срібляників, завжди вистачало. В часи УПА, наприклад, вони звалися “яструбками”. Приходням наймати місцевих було вигідно: вони й мову знають і стежки-доріжки і своїми можуть прикинутися перед селянином, а потім до того селянина являються вже инші – “ukrywasz bandytów psią krew” або “бандітав прячешь, сволочь.” Селянину смерть, а смолякам чи яструбкам винагорода.

Часто, щоправда, отримати винагороду вони не встигали. Ну і наші розвінчувачі леґенд, судячи з риторики, в полонофіли стовідсотково перекваліфікувалися з москвофілів. Бо бачте в поляків у часи Довбуша була держа-ава, і тому вони мали повне право утискувати русинів, заселяти однокровниками українську Волинь, а ще раніше так і викинути з хутора якогось там схизматика і забрати його жінку і майно… Одного разу, щоправда, “державцям” з цим дуже не пощастило.

Поляки зараз наші союзники, це факт. Але переписувати їм на догоду карпатські леґенди – то вже трохи занадто. Як і каятися за Волинь, вони й там начудили немало, перш ніж отримали у відповідь. Бо союзники цінують силу і впевненість, а не слабкість. Тож не треба впадати в крайнощі. Є фільм, хороший чи поганий – то инша річ, але він про “наших хлопців”. І на тому все.

Мирослава Горностаєва, письменниця

На світлині: кадр із фільму Олеся Саніна “Довбуш”