Три епізоди з життя Олеся Шевченка

У День цього щасливого вересневого числа після проспіваного друзями канонічного Многая Літа на честь Мечислави (доньки Олеся Шевченка. – Ред.) я приповів три епізоди з нашого життя.

Перший – ширше відомий. Це коли мене напівживого підкріпили уколами АТФ після 66-денного безперервного карцеру без виводу на роботу (годування через день), доставили в наручниках літаком у підвальну камеру КГБ на Володимирській 33, повідомили мені, що «дружина в лікарні і лікарі сказали, що вона вже звідти не вийде”, привели на зустріч зі мною стареньку матір і двох доньок, сказали в їх присутності, що їхній тато міг би написати прохання про розкаювання і помилування, і тоді я задав дітям запитання: – Ви хочете мати тата чи ганчірку, об яку вони хочуть витерти ноги? І тоді Чеся відповіла: – Тата. І мене – щасливого – повезли назад до уральського концтабору для політичних в’язнів, вже не літаком, а довгим етапом з утриманням протягом двох тижнів у підвальній камері смертників Харківської пересильної тюрми.

А другий епізод – це, коли тобі було два роки, ти у нашій нещодавно отриманій кооперативній квартирі на Русанівці стала малювати кольоровими олівцями на шпалерах у вітальні. Я запропонував вирішення проблеми таким чином: – Чесю, ось малюй тільки на цій стіні і скільки схочеш, підростатимеш – малюватимеш вище. Але інших стін не чіпай. Домовились? Домовились. І якось бачу – новий малюнок на папері: дві брунатні постаті, від голови вищої до голови нижчої стрімка червона лінія. – Чесюню, що це означає? – Це Талас Шевченко калає вологів Уклаїни! І це дитині два роки і три місяці!

Третій епізод. Ми вийшли з Чесею на прогулянку у вихідний день коло школи № 136 на Русанівці. Був теплий весняний день, горобці позліталися попити водички з прозорої калюжки на асфальті шкільного подвір’я. – О, Чесюню, поприлітали хлопчики-горобчики! – Тату, ти неправильно кажеш, не хлопчики-горобчики, а горобчики-хлопчики. – Звичайно, маєш рацію, Чесю. І я подумав: чи багато вчителів української мови могли б зробити мені таке справедливе зауваження? А моїй дитині п’ять років.

Дякую Господові і українським генам за щастя мати таку доньку.

Олесь Шевченко, колишній совєцький політв’язень