Чим шкідливі для України “вихиляси” Драгоманова

Можливо, декому не сподобається мій аналіз, але я дотримуюся принципу об’єктивного історизму, тому мушу висвітлювати історію літератури такою, якою вона була, попри мої (чиїсь) симпатії чи антипатії, попри будь-які корпоративні там або ідеологічні інтереси.

Амбівалентний Михайло Драгоманов (18 вересня 1841 р. — 2 липня 1895 р.) був переповнений кричущими внутрішніми суперечностями, на що вказував не тільки Д. Донцов, котрі даються взнаки й до сьогодні. В роки тотального лінгвоциду в шовіністичній росії, спрямованого на знищення української ідентичності — мови, М. Драгоманов, аби привернути увагу Європи, на жаль, байдужої до трагедії України, спеціально для паризького конгресу (1876) написав доповідь-протест «Література українська, проскрибована урядом російським», що була стислим викладом його брошури «До питання про малоросійську літературу». Конституціоналіст М. Драгоманов відіграв помітну роль у формуванні нового типу українця. За зізнанням І. Франка, «жодна партія, жоден із видатніших письменників не уник його впливу; можна сказати, що Драгоманов європеїзував галицьких русинів, перетворив панівне сентиментальне українофільство в свідоме свого змагання за здобуття не тільки національних, а й загальнолюдських прав українському народові». Він сприяв концептуалізації свідомості сучасників, пропонуючи їм ясну тезу: «…хочете стати європейською нацією – мусите пізнавати європейські нації й подбати про те, щоб вони вас пізнали. Хочете національної незалежности та вільного розвитку своєї культури – мусите засобами, прийнятними в тих народів, що можуть рішати ті справи, показати їм та доказати, що вам належить те право» (М. Рудницький).

І зненацька — поворот на 180 градусів, що не вкладається в жодне логічне пояснення. У статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», якою розпочато дискусію на сторінках львівського журналу “Правда”, М. Драгоманов наполягав на… взалежненні української літератури як… «дитини Росії ХІХ віку» від російської, бо, мовляв, «мусить жити і рости, поки Росія є Росією»; радив письменникам «за приміром Гоголя і Костомарова писати по-російськи», тому що… «українська література – для домашнього вжитку», закидав Т. Шевченкові… «брак освіти», відсутність «європейської школи», виправдовував навіть великодержавницьке засудження творчості поета В. Бєлінським. Тощо. Цим викликав справедливе обурення І. Нечуя-Левицького, В. Барвінського, О. Кониського.

Своєю статтею М. Драгоманов суперечив самому собі, адже в «Передньому слові до “Громади” 1878 р.» обстоював протилежні думки: «Кожна людина, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи, єсть видаток з української мужицької скарбниці, котрий при теперішніх порядках не звернеться до неї нізвідки». І це ще не все. Прихильник «лабільної стабільності», С. Драгоманов усвідомлював, що «вселюдські потреби» неможливі без національного чинника, але надавав переваги «широким загальнолюдським задачам», як синоніму інтернаціоналізму й космополітизму. Засвідчені на сторінках журналу «Правда» розбіжності в поглядах на українську дійсність між федералістом і космополітом М. Драгомановим та народниками, які вважали «русько-українську націю за самостійну», що має всі притаманні їй права, продемонструвала наступна дискусія 1892-1893 років. Її розпочав Б. Грінченко (Б. Вартовий), заперечуючи в «Листах з України Наддніпрянської» основні положення М. Драгоманова (Українця), схильного й надалі протиставляти націю загальнолюдським інтересам. Не витримували критики випади М. Драгоманова проти поем Т. Шевченка, котрим, мовляв, бракує «добірної форми», у порівнянні з аналогічним жанром О. Пушкіна або М. Лермонтова, уявлення про твори українського поета, ніби «малообразованої, хоч і талановитої людини». Це вам не майбутні епатажні жести “хлопчика” М. Семенка, а міркування поважного чоловіка, інтелектуала. Б. Грінченко посилався на статтю «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879) М. Драгоманова, який, спростовуючи спробу Хв. Вовка пов’язати творчість Т. Шевченка із соціалізмом, безпідставно звинувачував поета у відсутності в його поезіях «провідної ідеї» майбутнього України, в мішанині «патріархального біблейства» з петербуржчиною, жарту з недбалістю тощо, в ігноруванні ідей федералізму, автономізму чи соціалізму.

Дискусія виявила присутність в українському просторі полярних психотипів, репрезентованих Т. Шевченком, який сконцентрував у собі «блискучі традиції своєї країни», і представлених М. Драгомановим, якого загіпнотизувала «філософія матеріалізму» (Д. Донцов). Опоненту Б. Вартового боронитися «було нелегко», він мусив зізнатися у слушності аргументів ініціатора дискусії, навіть згодився з ним, що без політичної волі неможливе розв’язання національних проблем, хоч і далі вдавався до «не резонних» пояснень, щоб відстояти хибну теорію «чотирьох літератур» (А. Погрібний).

Б. Грінченко, ретельно аналізуючи погляди свого опонента, викрив рецидиви космополітизму «в ідеях і цілях» (на противагу національності у «формах культурної праці»), шкідливої, обстоюваної ще М. Костомаровим теорії мови «для домашнього вжитку». Письменник доводив, що «вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од московського, а була, є і буде самостійною літературою», що вона вже давно, зокрема завдяки творчості Т. Шевченка, в якій відображено право «за кожним слов’янським народом на цілковиту самостійність і насамперед […] за вкраїно-руським народом», позбулася «рамців письменства простолюдного, захоплює все ширше місце і буде, безперечно, розвиватися далі й далі в такому напрямкові». Б. Вартовий переконливо спростовував шкідливу драгомановську схему чотирьох літератур (українська, галицька, великоруська, російська), доводячи, що історії невідомі «підлітератури» та літератури «для домашнього вжитку».

Важливим моментом дискусії стало розуміння іманентної національної ідентичності, що не має нічого спільного, як припускав М. Драгоманов у «Листах на Україну Наддніпрянську», з «етнографічним патріотизмом». Ідеться передусім про етногенетичний код – материнську мову, заміна якої іншою призводить не тільки до лінгвістичної переорієнтації, на чому наголошував Б. Грінченко: «Бо якою мовою говоримо й думаємо, – та нам і рідна. Яка мова, такі й думки у людини будуть: московська мова – московські й думки у людини будуть». Треба додати, що аналогійними стануть і дії, поведінка, адже мислення тісно пов’язане з відповідною, щоразу унікальною словесною знаковою системою, нехтування якою задля іншої породжує хаос нелінійних структур. Б. Вартовий виступав за збереження та розвиток достеменного українства, пропонував оптимальну програму його здійснення, засвідчував подолання обмежливих настанов українофільства.

Дискусія 1892-1893 років була помітним явищем в культурно-просвітницькому резистансі, виявила його різнорідні тенденції, засвідчила зрілість народництва, спроможного порушувати істотні, перспективні проблеми національного життя. Ця зрілість засвідчена переглядом традиційних народницьких уявлень, вимогою підносити художні смаки простолюду, який повинен розуміти твори Гомера, В. Шекспіра, Мільтона та ін. Переконання Б. Грінченка були потвердженні його статтею «Малоросійська література» в «Большой энциклопедии».

Непросто пояснити амбівалентну позицію М. Драгоманова, який, поціновуючи українську ситуацію, в одному разі твердив одне, в іншому — протилежне, заперечував сам собі. Можна послатися на роздвоєння свідомості, але якщо воно стосується конкретної особистості, то це ще півбіди. Будучи космополітом, він не визнавав націоналізму, очевидно, плутаючи його з шовінізмом, коли націоналізм означає високу національну самосвідомість й гідність представника певного народу, водночас повагу до інших народів, на відміну від шовініста. О. Кониський, спростовуючи національний нігілізм М. Драгоманова, слушно доводив на сторінках журналу “Правда”, що націоналізм в Україні “виступав проти великодержавщини, яка грає соціяльну ролю в нашій країні, псуючи гармонію в нашому розвитю, вносячи моральний нелад в громадські шари українську сім’ю, принижуючи все українське в очах українського народу, заплутуючи нас в ході вільного розвитя і зовсім збиваючи нашу громаду з пантелику”. На жаль, М. Драгоманов, засліплений соціалістичними й космополітичними фантомами, не чув такого голосу сумління, що відображав іманентні потреби нації. Він справді уявляв себе провідником нації і в тому її трагедія, бо, посилаючись на його москвофільські реверанси, федералістичні й автономістичні закомплексованості, не кажучи про соціалістичні модні захоплення й космополітичні вподобання, що шкодили концептуалізації націоцентричних програм в дусі Міхновського, національна революція 1917 р., яка спиралася на авторитет М. Драгоманова, була приречена від самого початку на поразку, як і наступні національно-визвольні змагання. Ця амбівалентна “драгомановщина” дається взнаки й сьогодні, перешкоджаючи дезорієнтованим українцям відбутися у своїй іманентній сутності, ні від кого не залежній, не розпорошеній в космополітичному ніщо.

Краще б М. Драгоманов, дотримуючись сковородинського принципу “спорідненої діяльності”, займався наукою. Тут він був справді на висоті. В наукових працях М. Драгоманова, що, правлячи за зразок філологічного сумління, не втратили свого значення й нині, культурно-історична школа набула концептуального методологічного оформлення. Його вважають засновником української компаративістики (Д. Наливайко). Він концептуалізував спорадичні порівняльно-історичні розвідки М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, О. Котляревського. За спостереженням І. Франка, М. Драгоманов «вніс у студіювання етнографічного матеріалу строгий історичний метод, гостро виступив проти дилетантства і міфологічних фантазувань, жадаючи порівняльних студій». Його блискуча праця «Слов’янські переробки Едипої трагедії» про мандрівний сюжет «кривоусмішки», на думку Л. Білецького, визначила «всі моменти й етапи науково-методологічного порівняльного критерію вченого», консолідувала досвід порівняльної й історичної шкіл. Робота мала чотири редакції загальним обсягом близько двадцяти друкованих аркушів. Перша з них, виголошена у вигляді тез на третьому Археологічному з’їзді в Києві (1874), викликала широкий резонанс серед філологів. Третя мала промовисту, уточнювальну (над)назву «Між Сходом і Заходом. Порівняльні нариси української народної словесності».

М. Драгоманов розглядав український фольклор «через широке порівняння з аналогічними творами інших націй і народів» (Л. Білецький), спирався на моделі «ендозмосу» й «екзосмосу», що виводили наукову думку на перспективи «межинародного взаємного впливу». На його переконання, усна словесність стане одним з найбільших досліджень народного життя й характеру, коли «буде простудійована з підмогою відповідних метод – історичної та порівняльної» . М. Драгоманов один з перших «особливу увагу звернув на релігії й міфології арійських народів», радив сконцентруватися «на народних переказах і словесності слов’ян, а між ними, звісно, і українців». Їхні казки часто трансформують мотиви і фабули індійських оповідей, перетворені на мандрівні сюжети.

Аналогійні компаративні погляди спостерігалися і в інших порівняльних студіях дослідника – «До справи про вертепну комедію на Україні», «Малоросія і її словесності» тощо. Він спирався на досвід міфологічної школи (Е. Кун, Я та В. Ґрімми, М. Мюллер), якої спочатку не сприйняв, критикуючи інтерпретацію билин В. Стасова. Йому більше імпонувала теорія наслідування і мандрівних сюжетів Т. Бенфея, положення антропологічної школи А. Ленґа, Е. Тейлора, історичної поетики О. Веселовського. Синтезуючи порівняльні й історичні принципи, він спромігся «показати, як витворювалися на різних етапах культурного розвитку певні образи і вірування, як вони трансформувалися в нових умовах і переносилися з країни в країну» (Галина Александрова).

Дослідник при зіставленні варіантів того чи того твору поринав у пошуки «ембріону», з якого вони виникли. Так у студії «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях» він розкрив наративну праоснову – історію фрігійського царя Мідаса, переказану Овідієм та Гігіним, модифіковану в сербських, кельтських, монгольських тощо версіях, дійшов висновку, що в українських текстах «нема нічого не лише історичного, а й місцевого, окрім імені Буняки та епітета Шолудивий, котрий дає половецькому ханові наш літопис». Аналогійний прийом М. Драгоманов застосував при аналізі літературних мандрівних сюжетів про Олександра Македонського та Ходжу Насреддина, «Панчатантри», «Шахнаме» Фірдовсі тощо. При осмисленні образів Корделії й короля Ліра з однойменної трагедії В. Шекспіра він спостеріг рух «зарисованої англійськими національними барвами» фабули про переслідувану дівчину – від Індії до Європи.

Так само М. Драгоманов тлумачив мандрівні пісні, схожість яких зумовлена не давньою спільністю життя, а новою «стичністю», наприклад, англійської балади про королевича-князя з українським мелосом, що потрапила до нього через Пряшівські «ворота». Жанр барокових інтермедій Якуба Гаватовича, на переконання компаративіста, приховував «точки стичності» з «Римськими діяннями», легендами про Тіля Уленшпігеля, східними анекдотами. М. Драгоманов був переконаний, що коли б українське письменство мало тільки місцеве походження, воно було б іншим на «культурно-історичній сцені».

Водночас дослідник не визнавав одностороннього руху того чи того мотиву або образу, прагнув знайти «переняття при обопільному культурному впливі», тобто завбачив теорію зустрічних течій академіка О. Веселовського, обґрунтовану в його «Лоренських казках» (1887). Російському вченому вдалося оптимально підкоригувати обмеженість міґраційної школи. Концепція зустрічних течій актуалізується тоді, коли запозичення інспірують відповідь, передбачають активне, творче засвоєння мотивів і сюжетів. Таким чином, компаративістика, уникаючи пасток впливології, має змогу виявити типологічну схожість як основу міжнаціональної рецепції. Будь-який вплив тієї чи тієї стильової течії (школи, напряму), врівноважений за принципом протягування-відштовхування, неминуче викликає на теренах іншої літератури (мистецтва) зустрічні хвилі, внаслідок чого витворюється синтезований варіант певного інваріанта (канону, зразка). О. Веселовський з’ясував, що в такому разі цілком можлива повторюваність мотивів, але не їх комбінацій. Наукову доцільність своєї концепції він підтвердив низкою наукових розвідок «Південноруські билини» (1870), «Слов’янські сказання про Соломона та Китовраса і західні легенди про Морольфа та Мерліна» (1872), «З історії роману та повісті» (1886-88) тощо.

Міркування М. Драгоманова вносили істотні корективи в народницьку модель світоуявлення. Вони викликали дискусії і серед компаративістів, спонукали їх до систематизації порівняльних студій, пошуків адекватних методик, кожної «на своєму місці», дарма що не всіх задовольняли, за іронічним зауваженням В. Горленка, «екскурсії» по всій земній кулі. І. Франко критично ставився до обстоюваного М. Драгомановим трактування пісень як історичних пам’яток при мінімальному аналізі текстів, не сприймав його «індійщини», хоча вона інспірувала історичне розуміння не лише фольклору на підставі теорії мандрівних сюжетів, а й перспективні дослідження генези українського етносу як найдавнішого, навіть старшого сучасника індійської культури. Припущення М. Драгоманова згодом підтвердив археологічний й палеонтологічний аналіз Трипільської минувшини. Інтуїтивно відчуваючи перспективні дослідження в цьому напрямку, він радив Лесі Українці перекладати ведичні пісні. Спостереження дослідника розвинули студії Д. Овсянико-Куликовського, поглибила орієнталістика А. Кримського.

Юрій Ковалів, професор