Як в оповіданні Антона Чехова “Душечка”…

Про непрості взаємини Ніни Матвієнко з її чоловіком Петром Гончаром… Про ідейне сум’яття… Про несподівані повороти долі… Розповідь обізнаної людини

Мережі інтернету залиті гірськими потоками від сонцеясного голосу упокоєної співачки. На відміну від сонцепоклонників я дослідник не ефемерних понять, якими оперують дописувачі – душі і серця Ніни Матвієнко. І не інших частин людського тіла, до яких торкатися хірургічним скальпелем – справа лише досвідчених. Мене ж цікавлять такі людські константи, як мораль, вірність, зрада, і, нарешті, генетична успадкованість, що безпосередньо впливає на вище названі незмінні, вкорінені величини

Золотий голосок України я знав з початку з`яви голоска у так званому Музеї-1 Івана Гончара, що нині у підніжжі нержавіючого монстра, названого киянами «залізною бабою». Тоді Ніна Митрофанівна порхала дівчам-метеликом у променях слави, роздмуханої ексцентричними шанувальниками її вокалу. Прийомний син Івана Гончара ходив за Ніночкою мовчазним Петриком з малоросійської п`єси 19 століття.

Страждання хлопця, на два роки молодшого від «золотого голоска», були обумовлені вітряною легковажністю таланту з провінції, що огорнувся столичними променями слави. Ніночка порхала від одного застілля до іншого, куди її без спротиву затягували патрійоти-шанувальники, які полюбляли закусь козацької оковитої квашеною капусткою, яку «полюбляв наш Тарас Григорович».

Ніну Матвієнко тоді, здавалось, намертво приватизували. Петрусь Гончар ледве душевно не захворів, відставлений від золотого голосу на периферію значно старшими і вправнішими кавалєрами.

Петра Гончара давно пора за його страждання запропонувати кандидатом до гурту місцевих святих. На рівноапостольського, слава богу, він не тягне. Для цього треба було трагічно загинути.

Роки пробігли. Дізнався від кума Петра, який тоді лежав у передопераційному відділені Жовтневої колись лікарні, очікуючи операцію на навколо серцевих судинах – що він вже багато років живе не у своїй хаті, успадкованій від батька, а у селі під Києвом, за 60 км від місця роботи, які долає щодня до Музею-2 Івана Гончара, де працює. Цей музей розташовано майже поруч з батьківською хатою.

Що там, і як там, прочитавши написане, зализуватимуть шанувальники золотого голосу – а Петра було виставлено дружиною з його рідного дому. Підкреслюю, не за пияцтво, не за гультяйство. Просто заважав. Думаю, його діти не були на це здатні. Хочеться вірити. Саме на цей маєток у центрі Києва, обираючи судженого, спокусився вітряний, порхаючий золотим метеликом голосок. Надана «Герою України» квартира у новозбудованому будинку поруч з Українським Домом, тоді ще Музеєм В. Лєніна, спочатку здавалася внайми. Можливо, з появою дітей та онуків у Ніни Митрофанівни, хтось з них став там мешкати. А киянина, тихенького Петруся, чоловіка і батька – до села.

Коли тріо «Золоті ключі» – Ніна Матвієнко, Валя Ковальська, і Марічка Миколайчук поїхали на гастролі в Канаду, тоді ще не приземлений серцево-судинною хворобою Петро Гончар, як він казав мені, «носив за дівчатами чемодани».

Щодо наповнення думками черепної коробки, яка, як правило, слугує оперним співакам порожнім резонатором. Спочатку заповнена була розписними глиняними мисками, іконами народного письма, вишиваними рушниками, що побачило провінційне дитя у хаті Музеї Івана Гончара. Надалі жила там невісткою Івана Макаровича. До його відходу у краще потойбіччя. Далі вже – господиня.

Близькість сімейного гнізда до Києво-Печерської Лаври, окупованої агентурою ФСБ Росії у рясах, не могла не зіграти роль. Навіщо шукати інших шляхів, нехтуючи комфортними, близькими? Прихожанка здає свого сина на виховання московському попівству. А свою черепну коробку підставляє до єзуїтських антиукраїнських проповідей. Золотий голос, Герой України, на задоволення учителів, ганить в етері протестні майдани у Києві, та їх організаторів поіменно. Усе виглядає проникливо і чуттєво. Адже це наша Ніночка так думає! Насправді відблискуючий золотом голосок ретранслює кремлівські наративи.

На «Радіо Культура» прослухав інтерв`ю. Мене вразила, обурила зневажлива до свого чоловіка, як другосортного – відповідь ведучій інтерв`ю від золотого голосу. Невдовзі зустрів Петра. – «Вона така…» – з постійною теплою усмішкою відповів мені.

Мене цікавлять такі людські константи, як мораль, вірність, зрада, і, нарешті, генетична успадкованість, що безпосередньо впливає на вище названі незмінні, вкорінені величини – написав я на початку. До переліченого слід додати вихованість або невихованість. Якщо одна з двох названих рис генетично успадкована, то супроводжує усе життя. Ніякі почесні звання, ордени та подібна б і ж у т е р і я, як колись висловилася Ліна Василівна Костенко, – не можуть похитнути, змінити хромосому і гаплогрупу, успадковану від здичавілих предків.

Золотосяйне українське голосіння зі сцени, зі святим німбом, покладеним на співачку від захоплених природним подарунком, від умліваючих її талантом – не кореспондується за лаштунки. Цей божий дар, на жаль, не допоможе.

На прощанні з Золотим Голосом України у Київській філармонії, за мізерним виключенням, не було молоді, народженої при Незалежності і перед нею. Обтяжені поважним віком шанувальниці і шанувальники. Довгі посивілі козацькі вуса у вірних секти Золотого голосу України світилися релігійним сяйвом.

Побіжно, з сумом згадую презентацію прозового доробку Ліни Василівни Костенко в Українському Домі. Там також були вірні Ліночці старці і старчихи, розбавлені молодим вкрапленням. Подумав, чи не за руку були приведені?

Нині богопіддані «лаврським святим отцям» сини Ніни Матвієнко воюють з москальською навалою. А старший будує собі церкву у Чернігові, що під омофором русскомірського сатани. А мати вже цілком на стороні захисників України.

Як в оповіданні Антона Чехова «Душечка» його героїня міняла уподобання і напрями думок у своєму черепку на діаметрально протилежні, коли з`являвся у неї новий авторитет у вигляді нового чоловіка – так само банально це відбувається у вкраїнському духовному просторі. Ніна Митрофанівна Матвієнко не одинока. Духовними дороговказами слугують безперечні й безгрішні золоті голоси країни… яка століття у століття бреде манівцями.

Поховали Ніну Митрофанівну Матвієнко на Звіринецькому кладовищі, у центрі Печерська, найближчому до хати Музея-1 Івана Гончара, пішки – хвилин двадцять. Кладовище давно закрите. Дозвіл на поховання, як виняток, підписав мер Києва Віталій Кличко, його політично досі пов`язують з експрезидентом Петром Порошенком. Який входив у «трійку організаторів Майдану». Цю «zидівську трійку» вознесеним серед вкраїнського піплу до небес золотим своїм голосом тоді на всю країну осудила покійниця.

Родинний склеп Порошенків, де вже поховано батька і матір експрезидента – на тому ж Звіринецькому кладовищі. Вірогідно, до Петра Порошенка звернулася рідня покійниці. Картини з його колекції зберігалися в Музеї-2 Івана Гончара, де Петро (Гончар. – Ред.) досі директорствує. І експрезидент замовив меру Києва слівце про виділення ділянки на закритому кладовищі.

Внесемо поправку у давнє прислів`я «Не плюй у колодязь…» Як бачимо, можна напитися води й від вчора тобою запльованого колодязя.

Георгій Бурсов, публіцист

На світлині: фраґмент картини Олександра Мельника