Кладемо чудову й гарну новеньку цеглу на давно вже трухлий фундамент

Останнім часом я дедалі частіше чухаю потилицю… я вже розгубився в інформаційній політиці, бо вже всі українці мали б, згідно з нею, проводити “оксамитовий сезон” десь в Євпаторії, але з огляду на сякі-такі професійні інтереси не можу зрозуміти культурну спільноту, яка самозабутньо радіє новинкам від сучасних європейських авторів, тупо не розуміючи, що ми кладемо чудову й гарну новеньку цеглу на давно вже трухлий фундамент, бо в нас не видано й не перекладено основну масу чільних творів з царини історії, філософії, філології і багатьох інших сфер, зокрема технічних теж…

Тобто, вирішивши взяти будь-яке джерело, я з великою ймовірністю натраплю на його російський переклад (або європейський), лиш не на український… я розумію, що чудові автори сучасності, той самий Фоссе чи Токарчук – це прекрасно, але інтерес до всього цього приходить уже в досить зрілому віці, а шлях до того веде через витерті східці сільських бібліотек, де пріоритет, до слова, завжди належав стареньким, часом таки зачитаним томикам “Шкільної бібліотеки”, які переходили з рук в руки і про яку всі вже, певно, забули…

Хіба ж не правду казав Антонич, коли писав:

Це теж скарбниця, що у ній знаходим
по наших предках спадок віри й праці.
Це теж посол, що нас охоче вводить
у тереми надбання инших націй.

Спливло вже тридцять з гаком років, а ми досі без “основ”, і якщо далі так піде, то ніхто з юнаків і дівчат і не знатиме, що тільки 66-го сонету Шекспіра існує 9 перекладів українською… а, зрештою, нащо їм той Шекспір, якщо є Юлія Верба…

Ігор Андрущенко, перекладач

Фото ілюстративне