Хворіти в армії – це кльово

– Хворіти єто кайф. Тільки заради цього я в армію і пішов. Бо якщо десь і хворіти, то це тіки в армії. Комбат тебе визиває – а в тебе уважитєльна причина, ти захворів, – казав мені мій перший командир.

– Лутшая пора – труд і болєзнь. Но труд такоє, а вот болєзнь – це можно, якщо не сильно, – казав другий.

По-армійськи хворіти в мене ніяк не виходило. То в наряд треба, наковтавшись таблєток, то відпустка. А в відпустці хворіти вроді і можно, але не дуже хочеться. Лише цієї осені, зовсім нещодавно, якийсь порив вітру з противним дощем так сильно надув мені харю, що вона ще трохи б і репнула.

Армійська хвороба дає про себе знати майже миттєво.

Після обіду стрімко піднялась температура, зʼявився кашель, боліло в спині, і вже під вечір я залізав у спальнік з чітким розумінням своєї захворівшості.

В спальніку тепло і мʼяко. Я миттєво провалююсь в сон, наковтавшись парацетамолу.

– Розкажи мені, казку. – прошу я діда.
– Жив собі дід та бабка.
– Не цю, діду, розкажи страшну.
– Тоді цю слухай. Дуже страшна. Жив собі якось хлопчик… – починає дідо.

А я вже сплю. Я ніколи не слухав казки до кінця.

Жив собі якось хлопчик в селі на Донбасі. Тільки-но він виріс, як почалась війна, і йому прийшлося йти в армію. Біля сільради вони з друзями влаштували гулянку. Його цілувала Галя, обіцяла дождатись. В той вечір біля сільради, на бетонній огорожі друзі коряво написали:
– Льогкіх берц тобі, Саня! 2021.

Хворіти дуже приємно: ти спиш і тобі тепло. І ніхто тебе не зайобує, всі знають, що скоро теж захворіють. Так буває: захворів один – значить на днях всі будуть кашлять як старі діди. Хворіти нормально. Погано коли потієш, а так – суцільна насолода цей озноб по всьому тілу. Хворіти класно, бо можеш згадати як хворів в дитинстві, і дідо розповідав тобі забуті страшні казки.
– Льогкіх берц тобі, Саня! 2021.

Чи то уві сні, чи то реально я проїжджаю цей напис, сидячи в кузові пікапу. Поруч Заюшкіна, в білому платті, як в тому фільмі Бібісі, де вона співає для військових. Сидить, дивиться крізь мене на напис на бетонній огорожі, дивиться на розвалену сільраду, на все розвалене село, в руїнах якого живуть військові.

Ми їдемо по центральній вулиці, під ногами військових чвакає, вони штовхають врісший у донбаську грязюку шишарік:
– Нуууууу, раааааз, рааааааз.
Шишарік не піддається, самий старший військовий просить його ще протяжніше:
– Нууу, пацаниии, раааз, двааа.

Я хочу перекрикнути цей шум, докричатись до Заюшкіної, яка сидить зовсім поруч, в кузові пікапу, щоб вона почула, приїхала на виделкаfest цього літа, але вона не чує.

– Заааахотіла голубкааа бути з гооолууубом – співа вона грубим голосом Худого.

– А що було далі з Санєй, дідо? – питаю я.

А хто його знає, де той Саня, і як його Галя. Під ногами чавкає, в берцах вогко. Здається, скоро всі руїни села, ці скелети хат, злетівші стелі поруч – все засосе багнюка.

Хто знає, які ті берци в того Сані. Якщо ловачі – значить в них вогко. Якщо талани – значить не такі вони і легкі. Вибирать берци на зиму – ціла наука. Це вам не херню на бетонних плитах писать.

– Ми тебе всі слухаєм, – кажу я Даніеллі. – Всі-всі твої пісні. І бонсуар я твоя самота, і голубку, і лети… Вибач, що на ти. Ти приїжджай до нас на виделкаfest, у нас круто.

А вона мовчить. Дідо мій теж мовчить, не хоче розповідати, що ж там трапилося з тим Олександром в льохкіх берцах, з останнього прифронтового села.

Над руїнами іноді стирчить-розвівається прапор, ми їдемо в кузові пікапу в світле будуще, де на кожному виделкаfest у нас прекрасний лайнап.

– Шо ти там? Просинайся, треба вже їхать, – каже мені Даніелла голосом підозріло схожим на голос Худого.

Хворіти в армії – це кльово. Але довго тут хворіти ніяк не виходить.

Сергій Гнезділов, блоґер

Світлина Marian Kushnir