Незабаром спостерігатимемо конкурс на найкращу шаурму в Музеї Голодомору?

Мій батько не сидів у Гулазі, хоча й членом КПРС теж не був. Але Шевченкове ім’я було для нього священне.

Син Василя Стуса, який здає для занять йогою зал ввіреного йому Національного музею Тараса Шевченка – тут забагато символізму, щоб відразу знайтися на слова.

Можливо, не було б так гидко, якби київські бюрґери і бюрґерки могли розслабитися під поглядами живих і мертвих співгромадян з Маріюполя й медитувати собі, наче нічого не відбувається. Але вони не змогли. Не досягли ще потрібного ступеня досконалости. Тому світлини, які встигли вибити сльозу з бюрґерів Европи, довелося запинати. Теж забагато символізму.

Це вже принаймні друга така «історія» («кейс»?) за останній час, бо недавня імпреза ще одного національного символу у львівській церкві була не лише монументальним несмаком, а й виявом морального автизму.

Тож виникає запитання: «А чи за таку Україну ми воюємо?» Кажучи «ми», я не примазуюся до фронтовиків, а маю на увазі всі 35 мільйонів чи скільки нас там лишилось. Усі пам’ятають, що сказав Черчилль, побачивши відсутність у бюджеті воєнного часу видатків на культуру: «Якщо немає культури, то за що ми тоді воюємо?» Не дивно, що під час війни в Музеї Шевченка не більшає відвідувачів, але це не причина проводити там заняття фітнес-клюбу, бо завтра ми побачимо конкурс на найкращу шаурму в Музеї Голодомору. А директор Музею Шевченка, який на цій посаді має бути і куратором, і освітянином, не повинен би був, мов якийсь завгосп, виправдовувати свої дії тим, що «ми домовлялися раніше про ці заняття, і організаторів виставки попереджали, що у нас будуть свої заходи».

Можливо, краще він відповів би так, як три роки тому в інтерв’ю Христині Бондаренко: «Не можу сказати, що для мене важливо, щоб мене розуміли. У мене є здавна там троє-п’ятеро-семеро дуже близьких моїх друзів, є мої діти, – це всі, кому я щось пояснюю. Все інше мене взагалі не обходить. Не розумієте – ваше право, я буду робити по-своєму»…

Сергій Сингаївський, письменник