Біля джерел націоналізму стояли наддніпрянці

“Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних і літературних… Великоруська нація молода, з диким консервативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед – і в свойому старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливости. Якесь справді самодурство сидить в цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки…”

(Іван Нечуй-Левицький. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини. 1878; 1884).

Маємо розуміти, що біля джерел українського націоналізму стояли письменники з Наддніпрянщини – Панько Куліш, Олександр Кониський, Іван Нечуй-Левицький. Перший сформував потребу Самостійної Української Держави у 1846 році; другий у львівському журналі “Правда” надрукував першу статтю під назвою “Український націоналізм” (підписана криптонімом О.К.); третій – найпослідовніше у 60-90-х роках ХІХ ст. відстоював ідею повної відрубности української літератури від великоруської (трактати “Органи російських партій”, 1871; “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини”, надрукований у львівському журналі “Правда” під редакційною назвою “Сьогочасне літературне прямування”, 1878, ч.1; 1884, ч.2; “Українство на літературних позвах з Московщиною”, 1891).

Орест Левицький, історик і письменник, у листах до своєї першої дружини Софії Яценко пише про величезну популярність Івана Нечуя-Левицького у колах київської українофільствуючої молоді в середині 70-х років ХІХ ст. Дивилися і сприймали його як одного з національних лідерів.
Так, у 90-х роках національні погляди І.Нечуя-Левицького видавалися анахронізмом на тлі захоплення українською молоддю фальшивими соціялістичними гаслами. І різку оцінку діяльности письменника Лесею Українкою в листі до свого дядька Михайла Драгоманова (“ми не такі дурні, як герої романів Нечуя”), треба сприймати крізь цю полемічну призму.

Беззаперечна україноцентрична постать у світоглядних хитаннях української інтелігенції між самостійниками і федералістами. Як письменник – класик української літератури, якого повинні шанувати не тільки за високохудожнє українське слово, але й за свідому національну позицію, якої ніхто не похитнув.

Забутий і самотній у смерти, дивний Нечуй і нині дивний. Ще дивнішою є мовчанка на тлі чергового ювілею цього письменника…

Євген Баран, літератор