Естетично мертві русофільні простори

Трохи скажу про досвід, прожитий останньо у Белґраді.

На контрасті дуже відчутно, якими ж ідейно та естетично мертвими є усі ці русофільні простори. І холодно всередині при думці, від якої гнилої туші ми змогли відірватися – а якби ні? Усі ми – і українці, і поляки – не змовляючись, говорили про те, що атмосфера в місті така, ніби машина часу закинула у минуле: поляків у їхні дев’яності, нас – у ранні, глухі кучмівські двотисячні. І жоден Мілорад Павич, Ґоран Петрович або Кустуріца (часів, коли ще був нешкідливим веселим їбаньком) в анамнезі не годен цього відчуття перебити.

Політична агітація воєнних злочинців на лед-екранах, написи “Ратко Младич – герой” та “убий гея” (там, правда, було інше слово) на міських стінах, групки хлопців із голеними головами і в берцях, від яких інстинктивно хочеться перейти на інший бік вулиці – чи ж не орлики Шешеля. Багато разів повторюються ретельно зроблені мурали “Кад се войска на Косово враті”, неонацистська історія, дуже популярна на рускомірних теренах. Виникло все доволі абсурдно: є псевдофолькова пісня Олівери Катаріни з 1982 року, “Єчам жнєла Косовка дєвойка”. Там трохи відовданські мотиви, але загалом більше любовні. Аж якось у 2018 році її виконував хор призренських богословів, на сцену до них піднявся контроверсійний митрополит Амфілохій. Той, який, зокрема, називав белґрадський прайд “отрутою, страшнішою від урану” і засуджував автокефалію ПЦУ. А тоді він поспівав разом із хором сконструйовану у власній голові версію пісні, де й були слова про повернення війська у Косово. Історія понеслася анонімними пабліками, де пісню в такому варіанті назвали автентичною, забороненою комуністами у 1945 році. Її взяла в репертуар чорногорка Даніца Нікич, яка регулярно співає для сербських силовиків і виступала у 2022 році на дєньпобеди у москві. Тепер це гасло розгортають ультрас на трибунах стадіонів, графіті ці виростають як гриби, у тому числі в багатьох містах на болотах. Коли белґрадські активісти спробували замалювати одне з них – були оштрафовані.

Президент Вучич на тлі всього у 2022 році відправив розлогого мейла у штаб KFOR, базованого нині в Косово, з питанням, чи може туди повернути тисячу сербських військових і поліцейських. Відповіли, звісно, що не може, але ми ж добре знаємо, що таке нікого не зупиняє, коли прийде час.

Ну, це так, один із кейсів, аби проілюструвати, про що мені йдеться.

Тому форум “Po prvi put”, що відбувся у співпраці Польського інституту в Белґраді та Українського інституту – важливий. Важливо, що в країні, яка не відрефлексувала нормально колективної провини, і саме тому вибудовує антинатівську ідентичність і липне до росії, в країні, де опозиційні рухи верифікуються урядом і допускаються до слова тільки тоді, коли не становлять небезпеки, де напруження перед парламентськими й місцевими виборами 17 грудня можна було різати ножем у повітрі, розгорнулася ця польсько-українська історія. Що приїхали люди, здатні рефлексувати і вести діалог, навіть крізь очевидні взаємні історичні травми. Не те щоб я щиро вірила, що нинішню Сербію можна врятувати – остаточне рішення про самогубство приймає, власне, завжди самогубця, а припадання до російського материнства саме самогубством і є. Але можна бодай спробувати частково розчинити цей русофільський тромб посеред Європи, який знову загрожує дорогій для мене Боснії, та й для усіх загалом нічого хорошого не несе. Тим паче, там є відділення україністики на університетському філфаку, яке працює в умовах шаленого тиску, є прекрасні студентки, які вивчають українську і носять на грудях синьо-жовті прапорці, наражаючись на небезпеку, є мистецькі ініціативи, які намагаються зберігати здатність до діалогу. Є, зрештою, наша вперта і відважна амбасада.

Подивимось.

Катерина Калитко, літераторка