Релігійна громада на Київщині позбавилася духовного ярма
16 грудня ще одна релігійна громада на Макарівщині (Київщина) позбавилася духовного ярма московських окупантів. Свято-Троїцька парафія в селі Великий Карашин одноголосно підтримала перехід до Православної церкви України. Дуже активну участь у проведенні зборів громади взяла молодь.
Перші відомості про карашинську парафію, інформує краєзнавець Євген Букет, датуються серединою XVIII століття. Тоді вона була унійною, як і більшість релігійних громад Правобережної Київщини. Першим відомим парохом карашинським був Іоанн Устимовський, висвячений 1750 року у Львові Левом Шептицьким. 80-річний священник мешкав у Карашині з дітьми і 1795 року, хоча настоятелем місцевої церкви тоді вже був 35-річний Андрій Цесарський, поставлений на парафію вже російським синодом.
Нова Свято-Троїцька церква в Великому Карашині була освячена 15 лютого 1871 року. Збудована на місці старої, що існувала з 1748 року, стараннями парафіяльного священника Василя Миколайовича Вікторовського за допомогою з казни 5000 рублів та 1000 рублів, зібраних парафіянами. Нова церковна будівля була дерев’яна, при ній така ж дзвіниця на кам’яних фундаментах. Церква покрита залізом, з новим іконостасом усередині, а зовні була пофарбована масляною фарбою. Огорожа – решітчаста, пофарбована такою ж фарбою. Також священник В. Вікторовський побудував в 1872 році двокімнатний будиночок при церкві та дерев’яну сторожку. Церковною пам’яткою було Євангеліє 1733 року видання.
Згідно з указом консисторії від 25.09.1891 року за №11051 в 1894 році були зведені надвірні причтові будівлі і будинки для священнослужителів. З 1895 року церковним старостою був мешканець Великого Карашина Тимофій Леонтійович Василевський.
Троюрідний брат Михайла Грушевського Дмитро Якович Топачевський був настоятелем Троїцької церкви Великого Карашина з 1887 до 1892 року, а з 1889 року ще й окружним місіонером. З дружиною, Ніною Євстахіївною Григорович, мав трьох синів та шістьох доньок. Із них у Карашині народилися Ольга (8.06.1888) і Наталія (бл. 1889).
Двоюрідний брат Михайла Грушевського – Олексій Григорович, син Григорія Федоровича Грушевського, 21 листопада 1911 року рукопокладений на священика до Троїцької церкви села Великий Карашин. Тут у нього з дружиною Ніною Клавдіївною Серговською (Грушевською) 14 лютого 1914 року народилася донька Ірина. Правив у В. Карашині до 18 березня 1918 року.
У Великому Карашині у червні 1917 р. була заснована “Просвіта”, 46 членів. За рік відбулося три загальні збори. Внески – 92 карб. Керівники – К. Г. Серговський, Ів. О. Заверюха.
Священик з 21 березня 1918 до кінця січня 1919 року – Леонід Любомудров, потім – в.о. священика Ієромонах Філадельф, псаломщик Марко Герасименко, також правили священик з Рожева Іоанн Сиротин, з Макарова – Павло Гаєвський.
Станом на 2 квітня 1924 року в Великому Карашині діяла громада Української автокефальної православної церкви (664 особи). Це був очевидний вплив місіонерської діяльності тут родичів голови Української Центральної Ради. За місцевим переказом, після повернення до України у 1920-ті роки, Михайло Грушевський приїздив до Карашина, де любив відпочивати на мальовничих берегах Здвижа.
Церква збереглася і діяла навіть під час Другої світової війни, але після звільнення села у 1943 році, була розібрана радянськими військовими на бліндажі, всупереч бажанню карашинців.
Свято-Троїцька релігійна громада була відроджена і зареєстрована у 1993 році як автокефальна. І всі місцеві мешканці на всі свята йшли на місце колишньої церкви. Згодом релігійній громаді було передано приміщення старої школи, а ще пізніше – інше приміщення. За кучмівських часів підпільно, не повідомляючи жителів Карашина, внесли зміни до Статуту релігійної громади Великого Карашина – і церква в селі стала московською…
Порівняно з іншими нашими громадами московська духовна окупація Карашина тривала не довго – трохи більше 20 років. Попри велику небезпеку для держави, в час широкомасштабного вторгнення радісно, що релігійні громади Макарівщини змінюють своє підпорядкування і повертаються в лоно помісної Православної церкви України, вважає Євген Букет.
Світлина Євгена Букета
