Повернення українського балету: на сцені представили “Сойчине крило” Кос-Анатольського

Нещодавно у Київській опері представили прем’єру сучасної балетної вистави «Сойчине крило» Анатолія Кос-Анатольського, створену за мотивами однойменної новели Івана Франка.

Прем’єра цього твору відбулася ще у 1956 році на сцені Львівської опери в рамцях святкування 100 річниці від дня народження видатного українського письменника та автора твору. Вистава протрималася у репертуарі недовго, а потім зникла на понад півстоліття.

Вдихнути нове життя у цей, здавалось би, давно забутий твір, вирішив колектив Київської опери, обравши балет «Сойчине крило» Анатолія Кос-Анатольського для постановки у поточному сезоні. А оскільки за сюжетом, дія вистави відбувається напередодні Різдва, то прем’єрні покази відбулися 23-25 грудня.

За словами директора й художнього керівника театру Петра Качанова, інформує “Вечірній Київ”, ідея поставити цей твір виникла досить несподівано.

«Ми знали, що у творчій спадщині Анатолія Кос-Анатольського є три балети: „Хустка Довбуша“, „Сойчине крило“ і „Орися“, але жоден з них досі не був відомий широкому загалу людей… На закритті минулого сезону ми хотіли включити до фінального Гала-концерту знамениту коломийку „Гонивітер“ з балету „Сойчине крило“ найвідоміший музичний фраґмент з цього балету. Ця музика мене зачарувала щирістю та мелодійністю… Далі ми почали слухати й инші уривки з цього балету, що переросло в ідею зробити повноцінну балетну виставу. Тож, неймовірно вдячні колеґам з Львівської опери, які надали нам для постанови цю партитуру, що дивом збереглася в архіві…» — розповідає Петро Качанов.

За його словами, Анатолій Кос-Анатольський був не лише талановитим композитором і чудовим мелодистом, але й мав гарне відчуття театру. Музика в цьому балеті захоплює слухача своїм трагізмом та пристрастю почуттів, які допомагають максимально розкрити внутрішній стан і переживання головних героїв новели Івана Франка.

Над хореографійним втіленням вистави працював досвідчений балетмейстер Георгій Ковтун, який свого часу віддав цьому колективу понад 10 років свого творчого життя. Також він став автором оновленого лібрето твору, яке за його словами було адаптоване під більш сучасну епоху.

У постанові хореограф-постановник вирішив поєднати різноманітну мозаїку танцювальних стилів, поєднавши їх в одне ціле. Ця різноманітна балетна пластика допомогла створити яскраві образи різних персонажів, відтворити події тогочасної епохи початку XX століття, не порушивши оповідь першоджерела з однойменної новели Івана Франка.

У центрі сюжету є образ Манюсі — дівчини, яка в пошуках яскравих емоцій та почуттів зраджує свого коханого Массіно. Ця фатальна помилка призводить до значних випробувань і потрясінь у її житті. Відірвана від своєї Батьківщини, дівчина пізнає усю жорстокість реалій цього світу, проте не втрачає надію знайти справжнє кохання. Однак усі ці спроби виявляються марними, і лише у фіналі твору повернення забутого кохання юнацьких років знову приносить Манюсі радість і щирість почуттів.

Багатогранний образ головної героїні створили провідні солістки балету Київської опери: Оксана Бондаренко, Яна Губанова та Анастасія Романицька.

Зворушливий ліричний образ її першого кохання у перших показах вистави втілили Дмитро Завада, Артур Козенко та Данило Шостак.

Яскравим персонажем у виставі стала і сама Сойка, як символ головної героїні, її волі, щастя та рідного дому. У виставі цей образ втілюють Богдана Бондар, Калина Гриньків, Емілія Лєгостаєва та Олександра Тацюра.

Надзвичайно колоритними вийшли другорядні персонажі-антагоністи, якими в різний час захоплювалася головна героїня, прагнучи знайти в них своє справжнє кохання: це пристрасний Генріх, власник борделю та розпусник Зігмунд, що через ревнощі вбиває попереднього залицяльника Манюсі, і московитський п’яниця-купець.

Вирвавшись з цього нескінченного буревію пристрастей, життєвих негараздів і бруду, героїня знову прагне знайти своє щастя з новим юнаком. Однак щастя закоханих тривало недовго, оскільки на святі на честь Японського імператора він вступає у двобій із Самураєм і невдовзі гине.

Повернутися до життя згорьованій дівчині дає образ Сойки, яка нагадує Манюсі про її рідний край та перше кохання до Массіно.

На щастя, цього разу головних героїв чекає гепіенд: зустрівшись у різдвяному натовпі вони знову об’єднуються у своїх щирих почуттях.

Тож, вистава є не лише яскравим зразком української балетної класики середини XX століття, але вчить глядачів цінувати своє справжнє щастя і кохання, не розмінюючись на сумнівні та швидкоплинні чуттєві насолоди. Ще одним важливим меседжем цього твору є можливість змінити своє життя на краще, навіть припустившись, здавалося б, фатальних помилок.

Варто зазначити, що прем’єрні покази балету «Сойчине крило» відбулися за цілковитих аншлаґів.

Фото: Київська опера