Сусідів я поховала – як змогла, практично голими руками…
Усім, хто пережив російську окупацію, присвячується
Перші дні застали Ольгу на дачі. Вона там була сама, чоловік був у Києві, а син – на фронті.
В Гостомель зайшли вони – «русскіє», їх було багато, оглядали подвір’я, топтали кімнати своїми брудними берцями. Спитали, з ким живе Ольга. Будинок подивились та пішли далі. Намагалися прорватися до столиці, адже це було їх першочерговим завданням – «взять Киев за три дня».
На вулиці почалася стрілянина. Навпроти, зовсім поруч впала бомба. Було таке враження, що сусідній будинок просто підняло у повітрі і поставило назад. Згадує жінка:
«Наш лише дивом не зачепило. Але полопалося усе скло, усі батареї…
Кажуть, одна бомба в одне місце не потрапляє. Але тут було й таке. Снаряд потрапив у будівлю навпроти та зніс половину, а через два дні – знову снаряд – та й іншу половину знищів. Зрівняли з землею. Дуже багато людей загинуло…
Коли це все почалося, до мене прибігли жінки з дітьми, з санаторію, який знаходився поруч. Я заховала їх у підвалі. Вони були дуже налякані. Просиділи там три дні, я їх годувала чим могла…А потім прийшли теж вони, але вже інші – буряти чи чеченці, вони запитали, чи я одна удома, я сказала, що так, але вони мені не повірили і почали обшукувати будинок.
І вони їх знайшли…Я просила не чіпати їх, там же не було чоловіків серед них!!!
А залишити…Але їх забрали, забрали! І дітей і жінок. Мене чомусь не взяли…Їх подальша доля мені не відома».
Потім вони з’явилися втретє, теж зовсім інші. Почали лаятися, кричати, робити обшук, перевернули усе догори дном.
«Потім посадили мене на крісло, в підвалі і почали питати: «Слышишь, ты, где твои мужики, бля..ь?»
Ольга відповідала, що нема – чоловіків нема. Синів нема. Був брат – але той помер. Вони, мабуть не повірили, тому що допит продовжувався днями та ночами. Їсти не давали, лише воду. Не давали заснути. Не дозволяли лягти, лише сидіти. Біля неї постійно знаходився хтось із них. З автоматом. Постійно націленим на неї. В такому положенні вона провела три доби.
«Чого я більше усього боялася? Я боялася, щоб не вбили собаку Чіку. Вона була прив’язана, але постійно гавкала, намагалася мене звільнити, бідна. Я просила, щоб вони не чіпали її, бо тоді я залишусь зовсім одна.»
Але насправді в будці Чіки були заховані паспорти, паспорти чоловіка та синів жінки. І якби їх знайшли, то Ольгу вбили б. І Чіка ніби відчувала – з будки практично не виходила.
Одного дня вони раптово пішли, Ольга спочатку навіть не повірила.
Потім окупанти, які залишалися у місті, дозволили виходити з будинку. Виходили не всі. Лише живі.
«Чоловіку, який жив через паркан, пощастило. Він з родиною не встиг забігти в льох, коли почалися обстріли. Бомбили ж цілодобово. Тиша була лише з пів третьої ночі до чотирьох ранку, лише півтори години було тихо. І от вони не встигли вибігти з будинку, а снаряд потрапив прямо в той льох…Це їх і врятувало, бо в той момент їх там не було.»
Перечекавши ще декілька днів, та прислухаючись до пострілів на вулиці, вона, примружуючи очі, від денного світла, обережно вийшла на подвір’я.
Перше, що побачила – це були мертві сусіди. Вони лежали посеред її городу…
«Я знала, що потрібно робити. Я мала їх поховати».
Про те, що вона відчувала в цей момент, жінка не розповідає.
«Просто поховала – як змогла, практично голими руками».
Скільки це тривало, вона теж не пам’ятає…
Подзвонити родичам та попросити про допомогу Ольга не могла, мобільний був розряджений, струму ніде не було, все було пошкоджено вибухами.
Вона з іншими людьми знайшла притулок у місцевій школі.
«Там о сьомій вечора, я навіть час пам’ятаю, підключили генератор, усі люди почали заряджати телефони і мені теж це вдалось зробити.»
Вона не могла додзвонитися рідним. Евакуюватися з міста було неможливо, усі машини обстрілювали.
Ольга намагалася прорватися разом з сусідом, взявши собаку. Вдалося просунутись лише на дві вулиці. Почали вибухати снаряди. Вони заховалися в покинутому кимось будинку. Там без води та їжі провели декілька днів, доки не оголосили «зелений коридор». Чіку взяти з собою не дозволили, адже в першу чергу вивезти потрібно було людей…
Ці три тижні окупації жінка не забуде ніколи.
«Зараз, як згадаю, так страшно стає. Боже, вони, як приходили – робили, що хотіли.“
Після звільнення цієї території, Ольга з чоловіком приїхали до свого будинку. Там не було жодного цілого вікна, дверей не було, нічого. Окупанти знищили усе.
«Ми повернулися, як тільки стало можливим, на те місце, де залишили собаку. Туди теж влучила бомба, забору не було, Чіки теж…Ми шукали її довго – по усім притулкам для тварин, але так і не знайшли…»
Ольга сподівається, що вона просто втекла. І тепер знаходиться в безпечному місці.
«Будинок ми потроху відбудували. Привели до ладу.
А от людські життя не повернеш. Ніколи…».
Світлана Мазур, журналістка
