У кожній галузі на Заході є свій “нібито-українець”

Заходилась європейська кінематографічна тусовочка випитувати моєї думки про “українського режисера Сергія Лозницю”. На це питання я не перший рік стабільно відказую, що не розумію, з якого переляку він “український”, якщо родом білорус, в Україні жив усього кілька років ще юнаком, виїхав одразу після розвалу СРСР, учився в Москві, відтак еміґрував до Німеччини, і причім же тут Україна, на ласку Божу, і чого він до неї так прив’язався, що всюди себе українцем позиціонує, – що́ він Гекубі, що́ йому Гекуба?..

І от, щойно тепер у Берліні знайшлась на це питання відповідь: виявляється, всі ці 30 років Лозниця працював для міжнародного кінотусовки «голосом України» – розповідаючи в кулуарах кінофестивалів, зокрема, таким, як Альберт Серра, що його, Лозниці, місія – врятувати в буцімто рідній йому, Лозниці, Україні російську культуру, бо українська культура, мовляв, надто «маленька й провінційна» (с) для окремої країни, і без російської Україна вкінець здичавіє (можете починати пригадувати, від кого ви це чули, у цієї методички не один спікер!).

Так ось, це не тільки про Лозницю (яким і в Україні фрідманолюбна кінотусовочка була аґресивно просвистіла публіці всі вуха яко буцім «видатним режисером», яким дурні хаhли мають пишатися, – лише з 2022го тема трохи затихла!).

За моїми спостереженнями, для кожної скільки-небудь помітної галузі культури, науки, інформації і т.д. на Заході є свій «нібито-українець» – добре інтеґрований у відповідні тамтешні інституції, котрий від імені України авторитетно здійснює висадку в незаймані мізки західних колеґ російських пропаґандистських наративів.

І після 24.02.22 таких співочих дроздиків тільки побільшало, отож не поспішаймо щоразу радіти, що «нашого цвіту по всьому світу», а спершу уважненько придивляймося, чи той цвіт «наш», чи, може, зовсім з іншого поля занесений.

Оксана Забужко, літераторка