Чули термін “зйобікеси”?

Те, що між українцями в Україні і українцями за кордоном, прірва, – це факт. Але, на жаль, зʼявляється прірва між чоловіками і жінками ще й усередині країни. З плином часу вона тільки ширшає.

Почнімо з першого. Чули термін «зйобікеси»? Якщо ви трішки соціолінгвісти, то чули. Так називають жінок, які виїхали за кордон. Переважно ці жінки не з окупованих і без дітей, і, за визначенням авторів терміну, «живуть жеття». Ні, це не означає, що треба життя ставити на паузу, але я розумію, що саме людей, особливо чоловіків, тригерить. «Нарешті знайшла смачний ресторан у Лісабоні» в день, коли стрічка рясніє Авдіївкою. «Кожен сам робить вибір». Який? Померти під КАБАми? Сьогодні «в Україні дуже страшно», а завтра рейд бʼюті і медичними закладами за тиждень. Звісно, все це чоловіків може трішки дивувати, і все частіше я читаю і чую питання «чому я ризикую, поки хтось «живе своє найкраще життя» і збирається на чергове побачення з арабом у тіндері?». Я, до речі, нікого не засуджую (Боже, збав засуджувати чи узагальнювати) – я ділюся своїми спостереженнями і намагаюся знайти причини. Нам часто розповідають про кризу міграції, але емпатії до своїх же «іноді» трішки не відчувається. Мені ні термін «зйобікеси», ні коментар «сподіваюсь, ти пишеш це з окопу?» від дівчат не до душі. Як цим двом категоріям порозумітися, я не знаю.

«Якби в мене був чоловік в Україні, я б теж не поїхала», – казали мені за кордоном, до речі.

Друге. Весь цей тиск внутрішньої ситуації і міжнародної політики призводить до того, що це напруження виливається на жінок зокрема вже в Україні. Найчастіше від тих, хто не у війську. «Стаття 65 поширюється на всіх», «Чому жінки нічого цій країні не винні?», «Тобто чоловіків на знищення, а Оксанки будь-якої миті по зйобах?»

Я багато думала, чи зможуть закриті для всіх кордони чи жіноча мобілізація змінити цей стан речей. Навіть якщо не військова. Економічна (такий собі податок і для тих, хто за кордоном), трудова (наприклад, декілька годин на тиждень на оборонних підприємствах). Але тоді доведеться ділити жінок на жінок із дітьми і без. Ви уявляєте, що це за скринька Пандори? Почнеться галас «тобто якщо я не народжувала, я не людина» (і чоловіки цієї миті іронічно усміхаються).

Одним словом, я не знаю. У моєму оточенні жінки, які допомагають чоловікам, підтримують чоловіків. І військових, і цивільних. Але що робити, якщо підійдуть (приблизно як нещодавно на фунікулері) зі словами «А я твою сраку прикривав взагалі-то/Мені твою сраку прикривати коли шо». І в цьому ж буде правда.

Якщо, за конспірологічними теоріями, це все план із розхитування і розʼєднування народу, то він працює.
Але ж нам ще українців народжувати. То треба якось не втрачати здоровий глузд і зберігати взаємоповагу одне одного, що не просто.

Ця тема гостра, болісна, колюча, не приємна. Але якщо б мене це не хвилювало, я про це і не говорила б.

Попри все люблю вас, українці, моя сімʼє кайдашева.

Валентина Павлушенко

Фото з мережі