Як я влаштовувався на роботу в розвідку

«А чом би й ні?!», — подумав я собі і зателефонував за вказаним у вакансії номером рекрутера.

Відповів дівочий голос.

Я запитав, у чому полягатиме робота, на що вона сказала, що краще, аби я прийшов і ми переговорили віч-на-віч.

Через пару днів мене чекали в офісі десь у Львові. Охоронець просканував мене поглядом з голови до ніг. Звичайний офіс, нічого особливого, крім маленького декоративного песика, якого тримала на руках та сама дівчина, з котрою я говорив по телефону.

Цецілія (ім’я рекрутерки змінено) відкрила документ на ноутбуці і стала розпитувати мене, хто я і звідки, де працював, що вмію, чому зацікавився саме цією вакансією.

Сказав, як є — що журналіст зі стажем, є трохи досвіду в PR, SEO, SMM, копірайтингу, створенні сайтів і веб-аналітиці. Люблю по житті щось розвідувати, розкопувати інформацію. Згадав, як, працюючи в ділових виданнях, проникав на збори акціонерів компаній і дізнавався про їхні результати і плани. Хочу бути корисний своїй країні і зробити свій скромний внесок у майбутню перемогу. Ну і просто цікаво. А здобутий досвід розвідника, думаю, стане мені в нагоді і після війни, коли продовжу кар’єру журналіста.

У свою чергу, поставив Цецілії запитання, які мене турбували. Зокрема, цікавило, яку посаду мені запишуть у трудову книжку. Цецілія відповіла, що, в принципі, можуть написати таку, яку скажу.

Попередила, що, у разі, якщо я готовий подати свою кандидатуру на цю посаду, мені слід бути готовим до проходження відбору, який складатиметься з декількох етапів і триватиме близько місяця.

Я сказав, що подумаю.

На завершення бесіди, згадавши урок Штірліца, що запам’ятовується остання фраза, запитав у Цецілії, як звати її песика, який на той момент вже зістрибнув з її рук на підлогу і якраз обнюхував мою штанину.

— Тоніс (кличка собаки змінена), — усміхнувшись, сказала вона.

Я подумав декілька днів і вирішив таки спробувати, про що й повідомив Цецілію. Вона попросила скинути їй моє резюме (на співбесіду я прийшов був без нього, бо не мав актуального, оскільки давно не шукав роботу на стороні — знаходилась за допомогою нетворкінгу).

Резюме її влаштувало, тож далі я мав заповнити анкету, яка глибоко досліджувала мої професійні навички в контексті вакансії.

Відтак на мене чекала співбесіда в Zoom з моїм майбутнім керівником паном Ясноликом (ім’я змінено). Він дещо запитував у мене, я дещо запитував у нього.

Після цієї онлайн-розмови була перерва майже у два тижні, після чого Цецілія написала мені, що керівник позитивно відгукувався про мене, тож вона пропонує мені пройти спеціальну перевірку служби безпеки.

Для початку мені довелося заповнити довжелезну анкету, яка оголювала кожну грань мого професійного і приватного життя. До неї ще слід було додати своє портретне фото і копію паспорта. Стільки персональних даних я в житті нікому не видавав.

— Сподіваюсь, ви там на моє ім’я кредитів не понабираєте, — написав Цецілії.

— Сподіватимемось, — відписала вона, поставивши в кінці смайлик.

Далі було два чи навіть три тижні мовчанки. Мене перевіряли.

Зрештою Цецілія вийшла на зв’язок і сказала, що попереду на мене чекає перевірка на поліграфі. Якщо я згідний, то зі мною зв’яжуться.

Я сказав, що згідний.

Зі мною зв’язались.

Зв’язкову звали Чеслава (ім’я змінено). Вона попросила мене встановити собі Signal, бо він ніби безпечніший, ніж інші месенджери, і скинула мені туди інформацію, коли і куди мені слід буде прийти на поліграф, а також відео, як зорієнтуватись на місцевості; і ще — пам’ятку для людини, яка проходить поліграф. Там, зокрема, писало, щоб за день до проходження тестування не пив заспокійливі ліки, алкоголь, а безпосередньо перед процедурою добре виспався і не пив більше одного горнятка кави або чаю.

На поліграф довелося їхати в іншу частину міста. Прибувши на місце, зрозумів, що без відеопідказки знайти «точку» було б нереально.

«Точка» займала цілий поверх. На дверях — кодовий замок зі сканером відбитків пальців.

Двоє чоловіків, років на десять-п’ятнадцять молодших за мене, у довгому коридорі жваво обговорювали якісь останні досягнення в сфері поліграфології. Один з них запросив мене пройти в кабінет, де я вперше побачив поліграф: невеличка коробочка з перемикачами і дротами, які тягнулись від неї в різні боки — до ноутбука на письмовому столі і до крісла, де до них під’єднувались різні датчики.

Поліграфолог попросив, щоб я поки сів на стілець під стіною, націлив на мене веб-камеру. Слово за словом між нами зав’язалась розмова. Нічого особливого ніби, але я зауважив, що дещо з того, що я кажу, він собі занотовує.

— Тестування вже почалося? — запитав я. Думав, він мене якось про це попередить.

— Тестування почалося, щойно ви переступили поріг.

Він розповів, що вся процедура займе зо три години: спочатку ми поговоримо про всяке-різне, а вже відтак мене додатково перевірять безпосередньо на детекторі брехні.

Перше запитання стосувалося того, яке в мене коло спілкування. Далі було багато інших. Та найбільше поліграфолога цікавило, чи вживаю я наркотики, чи бухаю, чи граю в азартні ігри, чи маю прострочені кредити, чи є родичі або знайомі на тимчасово окупованих територіях, чи підтримую зв’язки з РФ. Я відповів, що алкоголь, в принципі, вживаю, але в міру і рідко (то колись ми з друзяками могли щовечора після роботи пивосьорбствувати — ті часи вже давно минули), разок курнув після початку війни, прострочених кредитів не маю, в казино не грав, ставки на спорт не робив, іноді з друзями граємо в покер на інтерес, знайомих і родичів на ТОТ нема, з Росією ніяких зв’язків не маю. Розповів, що живе десь в Москві знайома, колишня колега по журналістському цеху, але я з нею вже більше десяти років не контактував; до війни, займаючись монетизацією сайтів, пробував різні російські онлайн-сервіси і біржі реклами, після 24 лютого 2022-го повністю згорнув ту діяльність.

Так минуло дві години. Надійшла черга поліграфа. Я сів у крісло. На мене поначіпляли датчики: на пальці, на ліве передпліччя, на грудну клітину, і навіть під п’ятою точкою в мене були дві чорні подушечки з датчиками.
— Сидіть спокійно і не рухайтесь, дивіться прямо перед собою. Відповідайте лише «так» або «ні».

Запитання дублювали ті, на які я вже відповідав. Тестування відбувалось в декілька сесій. Поліграфолог змінював формулювання, міняв послідовність запитань, просив, щоб, коли почую певні запитання, давав на них відповідь, протилежну тій, яку дав під час нашої попередньої розмови…

На цьому мушу завершити свою оповідь, бо маю роботу.

Не знаю, може, не варто було вам про це розповідати. Тепер, мабуть, доведеться вас всіх ліквідувати.

Жартую, все гаразд, це все лише плід моєї фантазії.

Або ні.

Василь Хомин, літератор