Зеленський захопився політичною наркоманією

Підписана в Мінську формула “врегулювання донбаської кризи”, ця Мінська змова, як колись Мюнхенська, запрошує в наш дім не мир, а хаос і ще більшу війну.

Не знаю з якими почуттями Даладьє і Чемберлен зверталися до своїх народів після підписання Мюнхенської змови. Можливо, вони вважали, що війна невідворотна і що давали своїм країнам шанс. Можливо, щиро вірили в те, що їм вдалося наситити ненаситного монстра і в те, що власний компроміс із совістю дасть змогу принести їхнім народам мирне життя. Обміняти життя чехів, словаків, євреїв, на життя французів і британців. Як би там не було, жорна історії перемололи цих неординарних політиків на труху. Разом з мільйонами інших людей, знищених великоюї бійнею. Людей, які щиро не хотіли війни. Які мріють просто жити, просто ростити своїх дітей і просто бути щасливими.

Не знаю, з якими почуттями виходив на прес-конференцію Володимир Зеленський. Схвильованість і страх. Це читалося крізь телеекрани. Надія на світ? Що спонукало цю людину погодитися на всі умови Кремля, на які Україна не погоджувалася останні чотири роки?

Якими б не були мотиви українського президента, своє місце в історії він уже відміряв. Хоча до кульмінаційного, і я впевнений трагічного, моменту біографії цього державного діяча пройде ще якийсь час.

Підписана його гінцями в Мінську формула “врегулювання донбаської кризи”, ця Мінська змова, як колись Мюнхенська, запрошує в наш дім не мир, а хаос і ще більшу війну.

Можна до безкінечності сперечатися про те, яким повинен бути формат виборів на окупованих територіях. Але за цими суперечками ми втрачаємо одну просту думку – ніяких виборів на територіях, захоплених іноземними військами, не може бути в принципі. І як би Зеленський не запевняв у твердості своєї позиції з цього приводу – саме він зробив перший крок по слизькій доріжці здачі “миру”, іншими словами – по доріжці здачі національних інтересів.

Аксіома зовнішньої політики Росії полягає в тому, що введені нею кудись війська ніколи не можуть бути виведені. Просто тому, що на відміну від категорій “миру”, в парадигмі яких думає інфантильне українське суспільство, імперське мислення росіян влаштоване по-іншому. Кремль мислить категоріями територій і експансії. Війська Росії можуть бути перейменовані. На миротворчий контингент або “народну міліцію”. Але ніколи – виведені. І готовність українського президента ігнорувати цей простий факт, як і його необізнаність щодо структури інспірованих Росії конфліктів на території колишнього СРСР, ставить нас у надто погане становище.

Зеленський захопився політичною наркоманією. Путін майстерно використав його бажання відрізнятися в своїй політиці від Петра Порошенка. Сфокусованість Зеленського на короткочасних успіхах, замість стратегічних і нерозуміння реалій геополітики для того, щоб продати йому першу дозу наркотику – у вигляді звільнення частини заручників і якихось обіцянок, які були дані під час особистих телефонних розмов. Президент України втягнувся в цю гру. Але її сенс з часів появи героїну на вулицях полягає в тому, щоб наступні дози діставалися наркоману за дедалі вищою ціною. За такою ціною, коли заради чергової порції кайфу наркоман був готовий винести з дому всі меблі, продати власну нирку або рідну матір.

Європа? Уявіть собі співжиття з наркоманом. Сусідство з притоном. Сусідів у принципі задовольнить будь-який варіант. І варіант, при якому наркоман вилікується від залежності. І сценарій, при якому він здохне під парканом, перестаючи доставляти незручності оточуючим. Питання лише в тому, чого захоче сам залежний. Так і Європу влаштує будь-яке вирішення війни. Більш того, вирішити проблему агресії Росії за наш з вами рахунок – ще зручніше. Адже тоді можна скасувати санкції. Продовжити business as usual, зплющити очі на країну третього світу з її одвічними проблемами.

Обіцяна нам всім формула Зеленського поки що до болю збігається з формулою Путіна. Відпусти. Здай рубежі. Відведи війська з власної землі. Проведи вибори. Визнай війну громадянською. Відпусти, відступи, відступи, відступи. Тому що єдиною формулою країни, яка обороняється від зовнішньої агресії, може бути тільки формула стійкості. Формула відповідальності агресора. Формула руйнування держави, що напала на вас. Формула окопу і солдата в окопі. За спиною якого – суспільство. Суспільство, яке розвивається, зміцнює свої рубежі, а солдата – обожнює. Суспільство, якого зараз так не вистачає Україні.

Мене, мене, текел упарсін – обчислено, обчислено, зважено та розділено. Ці слова, якщо вірити Біблії, були написані рукою провидіння на стіні палацу під час бенкету на честь воцаріння вавілонського царя Валтасара. Пишні гуляння та застілля, багатоденне святкування, що затьмарило все, що бачив Вавилон до цього. Гучні славослів’я і втрачена пильність, що дало змогу армії персів підійти впритул до стін міста. І тваринний страх від неминучої загибелі за осквернення Єрусалимського Храму. Від рук ворогів і самого Господа. Протягом століть, з часів пророка Даниїла, ця біблійна формула безвідкатним знаряддям б’є тих, хто зазіхнув на храм державності. Забув про свої обов’язки правителя і про небезпеку в угарі бенкету.

Маленька людина живе своїми маленькими мотивами і маленькими мріями. Маленька людина святкує свої маленькі перемоги. Водить хороводи, веселиться на своєму маленькому бенкеті, вигулює містом Тома Круза. Мріє про електронну державу іпро те, як оновить кухонний гарнітур, заражаючи своїми мріями домашніх і вважаючи за краще не помічати чужі танки під вікном власної кухні. До першого вибуху снаряда. Який завжди здається маленькій людині повною несподіванкою. Як його не попереджай.

Століття маленької людини вже обчислене, зважене і розділене. Штормом світової історії. І вибір її невеликий – або сміливо встати і зустріти шторм. Або бігти від нього. Смерть може підкрастися до маленької людини будь-якої з цих миттєвостей. Але саме те, як вона подивиться в її очі, в підсумку і визначить масштаб її особистості і її місце в літописах. Літописи ці пишуться всіма. Але героями в них залишаються всі. Франція славить солдата де Голля. А не політиків Даладьє і Петена. Славить перемогу, стійкість і принциповість, а не принизливу капітуляцію і колаборацію.

Прокинутися ще не пізно. Для цього достатньо вийти з палат наркотичного бенкету Валтасара. Побачити ворогів за стінами. І закликати народ вийти на оборону цих стін. І це – завдання кожного громадянина. Суспільство може здати іспит на зрілість, який воно провалило, віддавши свій голос за чергового маленького мрійника з добрими намірами. Треба лише вийти на стіни. Лише вийти на стіни…

Сергій Висоцький, народний депутат VIII скликання