Смерть на бульварі Вернадського
Сьогодні був четвер. А вчора була середа. І все, що мало статися, відбулося в середу.
Іван Лупиніс, якого ніколи не називали, починаючи зі школи, на ім’я, а тільки на прізвище, вранці збирався до магазину.
Лупиніс приїхав до столиці з Лисянки, що на Черкащині, винаймав однокімнатну квартиру. Був уже досить самостійним парубком, якщо так можна сказати, 26-ти років. Романтик. Заїкається. А так – нічим не відрізняється від інших. Таких колись вербували до КГБ, щоб потім не можна було згадати прикметних рис зовнішності. І не каліка, і не рудий. І не високий. І не низький. Ніс не бульбою. Вуха не стоять сторчма. Статурою пропорційний. Ну, хіба що заїкається. Злегка. Коли хвилюється. Проблема лише в тому, що романтики часто хвилюються.
Дівчини в нього не було, траплялися якісь поверхові знайомства, тобто життя пропливало мимо, а він хапав, якщо вдавалося, вершки. Але він вважав, що це абсолютно нормально, бо ж меркантильні особини жіночої статі дбають передовсім за свій комфорт, базікаючи про кохання. По дружину треба їхати додому. І зваблювати якусь старшокласницю на дискотеці. Бажано під алкоголем і в великій компанії, бо це вже класика жанру. Обіцяти їй золоті гори, аби тільки домогтися її. А там уже все піде, як по маслу: старшокласниці з провінції, які хочуть вирватися з родини, де батько п’є, мати торгує на базарі, а стабільний прибуток – пенсія прикутої до ліжка баби, звершають дива… І навіть бувають відданими та люблячими.
У Лупиноса в Києві була робота. Він створював сайти, а також адміністрував з десяток інтернет-магазинів. Особливо багато було замовників з радіоринку «Караваєві дачі». Гроші не такі й великі, але на винаймання квартири, одяг та їжу вистачало
Бувало таке, що цілими днями він міг не виходити зі свого орендованого житла: для роботи вистачала наявність інтернету та ноутбуку.
Того дня, коли він вирішив пройтися до магазину, а це була середа, йому, за великим рахунком, нічого такого особливо не було потрібно. Просто Лупиносу зненацька закортіло купити холодне пиво в жерстяній банці, яку віднести додому й покласти до холодника, а також узяти в автоматі кави й покурити, посьорбуючи з одноразової філіжанки, на вулиці.
Він здійснив задумане й курив біля крамниці. По ліву руку біля пам’ятника академікові Вернадському лавки обліпили жінки з дитячими візочками, просто перед очима бабця вигулювали двох шпіців, праворуч, за сотню метрів, розвертався бетоновоз, щоб заїхати до будівельного майданчика.
Квітневе сонце, зграйки горобців у передчутті літнього тепла, пориви вітру, який здіймає куряву, залишки зимового сміття на узбіччях дороги. Все – звичне, нестрашне, майже комфортне.
Раптом Лупиніс відчув, як його хтось смикає за рукав.
Перед ним стояла Мар’яна, сусідка з квартири поверхом нижче. Це була симпатична дівчина, але аж занадто розкомплексована. Жила вона разом із подругою, вони також своє помешкання винаймали. Майже щодня в них відбувались якісь гулянки, лунали п’яні крики, затівалися сварки й бійки з побиттям посуду і без.
Промовляючи до Івана, дівчина не відпускала його рукава й нервово хихотіла: «Чуєш, дивись, що я знайшла. Тсс. Гиг. Пішли до тебе, покуримо». При цьому вона показувала маленьку картонну коробочку від ряжанки…
Лупиніс висмикнув свою руку.
«Я ж не буду тобі показувати на всю вулицю, – сказала Мар’яна. – Тут закладка».
«Що?» – не зрозумів Іван.
«Трава. Тсс. Гиг».
«Звідки?» – поцікавився він.
«Та то вже не твоя справа. Дунемо? Вдвох», – і йому здалося, а може, так було й насправді, що вона підморгнула. Але цієї миті вихор підхопив весняну куряву на вулиці й запорошив йому очі.
«А все-таки, з-з-звідки?» – промугикав під ніс Іван, витираючи сльози.
«Знайшла в смітнику. Хтось залишив для клієнта закладку, – Мар’яна знову, вже більш наполегливо, вчепилася йому в рукав. – Мені додому заходити незручно. Нема конфіденційності. Розумієш?»
* * *
Трьох тяг вистачило, щоб Лупиніс і Мар’яна почали ловити кайф. Міцна була зараза.
Лежачи в аскетичній кімнаті парубка на дивані, де крім цієї необхідної речі були тільки стара шафа й тумбочка, вони намагалися про щось говорити, боролися між собою, обіймалися. Лупиніс уже не заїкався, а палко щось шепотів Мар’яні на вухо й намагався гладити її груди. Тій і шепіт на вухо, і незграбні обійми здавалися дуже лоскотними. Дівчина звивалася, вигиналася, сміялася. А відтак зненацька вкусила його за палець.
«Не боляче», – казав Лупиніс. І йому реально не дуже було й боляче. Мар’яна дужче стискала зуби.
«Фу, тепла, – сказала вона, прокусивши палець до крові. – Якби вона не була такою теплою й противною, то я б могла її всю випити. Гиг. Ха-ха. Як вампір. Чуєш?»
«Ха-ха. Який ти вампір? Кусай!» – і він сміливо підставив їй шию…
* * *
Зрештою, Лупиніс не пам’ятає, як довго вони так грали з Мар’яною у вампіра та жертву. Укус за шию був досить болючим. Тож у відповідь він її вкусив за лікоть. А потім схопив за ногу й вкусив за литку, після чого Мар’яна брикнула його іншою ногою в підборіддя, розбивши губи.
Відтак вона його жаліла: гладила підборіддя, казала лагідні слова, плакала, облизувала своїм язиком його губи, злизуючи кров. Тепер уже йому було неприємно від таких доторків.
Коли Мар’яна пішла, Лупиніс зауважив, що вона не забрала решту трави, яка була у закладці. Він вирвав аркуш з нотатника, акуратно зсипав на нього все, згорнув у своєрідний конвертик і заховав за витяжку над газовою плитою.
* * *
Через певний час, який Лупиніс тієї середи контролював слабко, почувся стукіт у двері.
Як тільки він відчинив, щось важке прилетіло йому в голову, від чого Лупиніс важко гупнувся в коридорі.
Коли отямився, то побачив спортивного хлопця в розтягнених на колінах треніках і бобці з капюшоном. Помітивши, що Лупиніс очуняв, незнайомець наступив йому ногою на горлянку й запитав: «Де ти, падло, заховав дурь?» Лупиніс судомно замахав рукою в напрямку кухні. «Т-т-т-а-м», – хрипів він. Незнайомець підхопив його під пахви і проволік у кухню: «Де?» Лупиніс показав на витяжку.
«Не брехала Мар’яна. Це ти, поц, закладку знайшов! Ого, тут не вистачає більше половини! Чуєш, лайно? Більше половини нема!» – заверещав незнайомець і спробував у тісній кухні вдарити його ногою в голову, але схибив і потрапив у плече. Як ошалілий він почав топтатися ногами по голові Лупиноса, якому насилу вдавалося або відвертатися, або закриватися руками.
* * *
Ще була середа, коли Лупиніс прийшов до тями. Він лежав на кухні.
Спробував підвестися. Як не дивно, це йому вдалося відразу. Важче було втримати рівновагу й не впасти. Він витяг із шухляди великого кухонного ножа. Руки тремтіли.
Лупиніс прочовгав коридором. Двері до квартири були відчиненими. Потягнув за ручку й зачинив їх. З трудом ввалився до кімнати і отетерів: незнайомець нікуди не пішов, а лежав на дивані. І відреагував на його появу тим, що повернув свою голову, яка зливалася по кольору із сірим капюшоном. Незнайомець підхопився й кинувся на Лупиноса. Так сталося, що одночасно, як власник закладки торохнув його правою рукою в щелепу, Лупиніс устиг коротким ударом знизу встромити ножа в живіт…
* * *
Була вже ніч четверга, коли Іван у черговий раз опритомнів. Він трохи полежав, пригадуючи все, що відбулося в середу. Згадав про жерстяну банку з пивом і поповз на кухню. До холодника.
Костянтин Коверзнєв, літератор
